РОЗДІЛ 34: Дзеркало душі

Артем вилетів з ліфта, ледь не впавши на слизьку від технічної рідини підлогу залу. Усе навколо Віктора було заповнене хаотичними спалахами енергії. «Оріон» буквально тріщав по швах, система безпеки намагалася компенсувати перевантаження, яке влаштував Сашко внизу.

Віктор стояв посеред зали, огорнутий напівпрозорим коконом сріблястого світла. Навпроти нього, згинаючись під натиском власного енергетичного поля, завмерла «Тінь». Вона не мала обличчя — лише гладка, дзеркальна поверхня, в якій Артем побачив власне спотворене відображення.

— Вікторе! — гукнув Артем, піднімаючи гвинтівку, хоча розумів, що проти енергетичної сутності вона навряд чи допоможе.

Тінь миттєво зреагувала. Вона вистрілила в Артема спрямованим променем енергії. Артем ледь встиг відстрибнути — промінь прошив металеву колону, як розпечений ніж масло, змусивши метал плавитися і стікати на підлогу.

— Не втручайся! — голос Віктора був спотворений, наче йшов через сотню радіоприймачів одночасно. — Вона... вона намагається заповнити порожнечу! Вона хоче стати мною!

Віктор зробив крок вперед, і підлога під ним почала вкриватися інеєм. Його енергія була не просто руйнівною, вона була холодною, як космічний вакуум. «Тінь» відступила, її дзеркальна шкіра почала покриватися тріщинами.

— Ти не маєш минулого, — сказав Віктор до свого двійника, піднімаючи руку. — У тебе немає матері, немає страху, немає любові. Ти — лише алгоритм. Помилка.

Тінь видала звук, схожий на ультразвуковий крик, від якого у Артема пішла кров з вух. Вона кинулася на Віктора, намагаючись поглинути його, злитися з ним, перетворитися на єдиний, досконалий код. Вони зіткнулися посеред зали, і світло стало настільки яскравим, що Артем змушений був заплющити очі.

У цей момент у свідомості Артема промайнули тисячі кадрів: народження Віктора, їхні втечі, обличчя людей, яких вони втратили, кожна секунда їхнього життя. Він зрозумів: для того, щоб Тінь програла, Віктору потрібно визнати свою людяність.

— Вікторе! — закричав Артем крізь гуркіт платформи, що руйнувалася. — Згадай, хто ти! Ти не код! Ти мій син!

Світло почало пульсувати в такт серцебиттю Артема. Віктор, почувши голос батька, на мить припинив опір. Тінь, відчувши слабкість, вчепилася в його плечі, готуючись до останнього удару. Але замість того, щоб боротися з енергією, Віктор просто дозволив їй пройти крізь себе.

Він не відштовхнув Тінь. Він прийняв її. Він наповнив це дзеркальне створіння емоціями, спогадами про біль, втрату і надію, які були в нього. Для алгоритму, що не знав нічого, крім логіки, ця інформація стала отрутою.

Дзеркальна поверхня Тіні почала розлітатися на дрібні осколки, наче скло під ударом молота. Вона закричала — цього разу справжнім, людським голосом — і зникла в сліпучому спалаху.

Віктор впав на коліна. Платформа здригнулася від вибуху десь глибоко внизу — Сашко досяг своєї мети, вірус перевантажив ядро.

— Тату... — прошепотів хлопчик, піднімаючи втомлений погляд. — Я зробив це.

Артем підбіг до нього, міцно обіймаючи. Але платформа продовжувала тремтіти. З верхніх ярусів почали з'являтися загони «Егіди». Белов не збирався здаватися так просто.

— Ми повинні вибратися звідси, — сказав Артем, піднімаючи сина. — Сашко зробив свою справу. Тепер

наша черга дожити до світанку.