РОЗДІЛ 33: Серце левіафана

Коридори «Оріона» нагадували нутрощі велетенського звіра. Артем, Сашко та Катя бігли крізь технічні відсіки, де повітря було наповнене шумом роботи систем охолодження та статичною електрикою. На кожному кроці їх переслідували автоматичні турелі, що висувалися зі стелі, але Катя, підключившись до внутрішньої мережі платформи, встигала виводити їх з ладу короткими імпульсами.

— Ще два рівні до ядра! — кричала вона, не зупиняючись. — Але я бачу, що вони перекривають сектори! Вони намагаються відрізати нас від сервера!

Артем вибив ногою заблоковані двері, що вели до технічного ліфта. Зсередини на них одразу відкрили вогонь охоронні дроїди — броньовані кулі на механічних ніжках.

— Сашку, прикрий! — Артем вихопив запасний пістолет, який він забрав у одного з охоронців біля шлюзу, і відкрив вогонь. Кожна куля влучала точно в сенсори дроїдів.

— У мене закінчуються набої! — відгукнувся Сашко, відбиваючись від нової хвилі ворогів. — Артеме, ми не зможемо пробитися далі, якщо вони будуть виходити з кожного відсіку!

Артем зрозумів: часу на тактичні маневри немає. Він витягнув з рюкзака останню гранату, яку вони знайшли на складі в депо.

— Відходьте до дальньої стіни! — скомандував він.

Вибух потряс вежу. Металеві перекриття деформувалися, утворивши імпровізований завал, який тимчасово зупинив погоню. Вони заскочили в ліфт. Катя натиснула кнопку найнижчого рівня — до самого дна, де знаходився головний процесорний вузол.

Коли ліфт зупинився, вони опинилися в залі, який виглядав як храм технологій. У центрі піднімалася колона, оточена променями світла, що пульсували в такт серцебиттю «Оріона». Це було «Ядро».

— Це тут, — Катя завмерла, дивлячись на термінал. — Але подивіться...

Вона вказала на голограму вище. Там відображалося те, що відбувалося в залі, де билися Віктор і Тінь. Зображення було спотворене, але було видно, як Віктор повільно втрачає сили. Тінь не просто билася — вона «їла» його енергію.

— Він не витримає довго, — сказав Артем, відчуваючи, як стискаються зула. — Катю, починай завантаження. Сашку, тримай вхід. Я зроблю все, щоб вони не прийшли сюди, поки ти не закінчиш.

— Це не просто завантаження вірусу, Артеме, — голос Каті затремтів. — Щоб запустити ланцюгову реакцію, термінал має отримати зворотний зв’язок від системи. Це означає, що хтось повинен вручну перемикати порти, поки енергія «Оріона» буде перегріватися. Це... це смертельно.

Артем подивився на термінал, на нескінченні потоки даних, що текли перед очима. Це був кінець шляху.

— Значить, це зроблю я, — спокійно сказав він.

— Ні, Артеме, ти не розумієш, — Катя підійшла ближче, в її очах стояли сльози. — Це не просто перемикач. Це енергетичний вузол. Якщо я це зроблю, я стану частиною системи... я не зможу повернутися назад.

Сашко раптом відсторонився від дверей, подивившись на них обох.

— Ви обоє потрібні Віктору. Хтось має допомогти йому, коли це закінчиться.

Він зробив крок до терміналу. Його обличчя, звичне до похмурих відтінків війни, зараз виражало спокій, якого він не мав десятиліттями.

— Я старий солдат, — пробурмотів він, підключаючись до панелі. — Це не перший раз, коли я приймаю вогонь на себе. Запускай вірус, Катю. Я буду тримати систему, скільки зможу.

Артем хотів зупинити його, але Сашко вже натиснув першу клавішу. Зала здригнулася. Система «Оріона» почала вити — це був звук вмираючого гіганта.

— Йдіть до Віктора! — крикнув Сашко, коли термінал почав випромінювати нестерпне блакитне світло. — Я втримаю це, поки він не виграє свою битву!

Артем кинувся назад до ліфта, знаючи, що кожна секунда зволікання може коштувати життя його синові та його другові.