РОЗДІЛ 32: Протокол «Безодня»

Холод Чорного моря був не просто температурою — він відчувався як фізична вага, що тиснула на груди. Вони стояли на вузькому скелястому березі, прихованому під нависаючими кручами. Попереду, приблизно за кілометр від берега, з пінистої води піднімалася сталева цитадель «Оріон». Величезна нафтова платформа, перетворена на технологічний вівтар, мерехтіла вогнями, які розрізали нічний туман.

— Човна не буде, — тихо сказав Артем, вдивляючись у темні хвилі. — Будь-який рух на поверхні засічуть тепловізори. Нам доведеться скористатися технічним тунелем, про який говорив Марк.

Вони знайшли вхід — замаскований під іржаву вентиляційну решітку старий бетонний колодязь. Спуск був довгим і мокрим. Стіни тунелю були вкриті слизькими водоростями та іржею, а десь глибоко під ними чувся ритмічний гул потужних насосів. Це був голос «Оріона», його серцебиття.

— Вікторе, що ти відчуваєш? — запитала Анна, допомагаючи синові перестрибнути через калюжу морської води, що просочилася крізь стики.

Хлопчик зупинився. Його обличчя в напівтемряві здавалося витесаним з мармуру.

— Він чекає на мене, — відповів Віктор. — «Оріон» — це не просто машина. Це... як пастка для думок. Він намагається підключитися до мене ще до того, як я торкнувся терміналу. Він шепоче, що я — частина його.

Артем міцніше стиснув автомат.

— Ти не частина його. Ти — той, хто його вимкне. Пам'ятай про це.

Тунель вивів їх до величезного шлюзу. Катя підключила планшет до панелі керування. Її пальці тремтіли не від холоду, а від напруги. — Якщо я помилюся хоча б в одному символі коду Марка, нас заллє водою за десять секунд. «Егіда» не грається в попередження.

Почувся важкий гідравлічний звук. Масивні сталеві двері повільно відкотилися, відкриваючи прохід до центральної шахти платформи. Всередині все виглядало інакше: стерильно білі стіни, тихі ліфти та голографічні екрани, на яких відображалися картини світу — міста, дороги, будинки, — усе під наглядом «Егіди».

— Ми в центрі «павутини», — прошепотів Сашко, тримаючи вхід під прицілом.

Раптом світло в коридорі зблідло і стало яскраво-червоним. З динаміків пролунав голос, який Артем впізнав би з тисячі. Це був голос Белова — засновника корпорації, людини, яка вважала себе богом.

— Вікторе... ти нарешті повернувся додому, — голос звучав спокійно, майже батьківськи. — Ти привів своїх друзів на власну страту. Ви думали, що Марк допоміг вам? Він лише виконав свій протокол. Нам потрібен був твій резонанс саме тут, у центрі розлому.

— Де ти, Белове?! — крикнув Артем у порожнечу коридору.

— Я всюди, Артеме. Я — цей код. Я — цей метал. А тепер... познайомтеся з майбутнім.

З дальніх дверей вилетіла тінь. Вона рухалася так швидко, що око ледь встигало фіксувати рух. Це був не робот. Це була істота, схожа на людину, вкрита темним, дзеркальним композитом. Її очі світилися тим самим світлом, що й у Віктора, але це світло було мертвим, позбавленим життя.

— Тінь... — прошепотіла Катя.

Прототип підняв руку, і потужна електромагнітна хвиля збила Артема та Сашка з ніг. Зброя просто вилетіла з рук, розрядившись у повітрі. Тінь повільно пішла до Віктора, ігноруючи решту.

— Біжіть до сервера! — закричав Віктор, роблячи крок вперед. Навколо нього почало формуватися силове поле, яке стримало наступний удар Тіні. — Я втримаю його! Тільки ви зможете завантажити вірус Марка в головний термінал!

— Ми не залишимо тебе! — Анна кинулася до сина, але Віктор подивився на неї з такою силою, що вона зупинилася.

— Мамо, зараз я — це зброя. Будь ласка... довіртеся мені.

Артем підвівся, відчуваючи металевий присмак крові в роті. Він знав: це момент істини. Віктор проти своєї темної копії. А вони — проти всієї потужності «Егіди».

— Катю, Сашку — за мною до терміналу! — скомандував Артем. — Ми повинні закінчити це тут і зараз!

Вони кинулися в бічний коридор, залишаючи Віктора наодинці з істотою, що була створена, щоб замінити його. Позаду почувся звук зіткнення двох енергій,

від якого здригнулася вся платформа «Оріон».