РОЗДІЛ 31: Охоронець порожнечі

Постать, що вийшла з темряви, тримала в руках ліхтар, який, на відміну від їхнього спорядження, горів рівним, холодним світлом. Чоловік був виснаженим, але в його очах горіла іскра розуму, яка не згасла за роки самотності.

— Ви не перші, хто сюди заїхав, — прохрипів він. Його голос звучав як шурхіт піску. — Але ви перші, хто привіз із собою «світло».

— Хто ти? — Артем не опускав ніж, хоча відчував, що від цього дивного відлюдника не йде агресії.

— Я — залишок. Бєлов залишив мене тут, щоб охороняти «вимкни-перемикач», — чоловік підійшов ближче. Його обличчя, посічене глибокими шрамами, здавалося картою страждань. — Мене звати Марк. Колись я був головним інженером «Егіди». А тепер я просто той, хто пам'ятає, як усе починалося.

Віктор зробив крок назустріч. Його власне сяйво почало вбиратися назад, у шкіру.

— Ти знаєш про «Оріон»? — запитав хлопчик.

Марк кивнув. — О, я знаю про нього більше, ніж ви можете уявити. Це не просто база. Це гігантський ретранслятор, що живиться від тектонічного розлому. Ви не зможете його знищити бомбами чи кулями. Ви повинні вимкнути його зсередини, використовуючи резонанс. І, хлопче, — він подивився на Віктора, — ти — єдиний камертон, який може це зробити.

Марк вказав на стару технічну шахту за завалом. — Цей тунель виведе вас до підземного сполучення, яке веде прямо під морське дно, до платформи. Але будьте обережні: там, у глибині, «Егіда» тримає прототип, який вони назвали «Тінь». Це ваша копія, Вікторе. Тільки без душі.

Артем відчув, як холоне кров.

— Тінь?

— Саме так. Корпорація не сподівалася, що ви прорветеся так далеко, — Марк простягнув їм планшет із зашифрованими координатами. — Це ключ до шлюзів. Але поспішайте. Коли ви вийдете з «Мертвої зони», вони миттєво вас запеленгують.

Вони не мали часу на розпитування. Забравши ключ, вони рушили через вузький прохід. Пробираючись крізь темні надра гори, Артем відчував, як тиск навколо зростає. Вони залишали «Мертву зону» позаду.

Коли вони нарешті побачили далекий відблиск моря — темну, холодну поверхню Чорного моря — їхні пристрої ожили. Телефон Каті вибухнув повідомленнями, а датчик Віктора знову почав скажено пищати.

— Вони нас бачать! — вигукнула Катя. — «Оріон» прямо по курсу!

Велетенська конструкція, що піднімалася з води, нагадувала впалого металевого гіганта. Десятки вогнів світилися на ній, як очі монстра. Артем подивився на Анну, потім на сина.

— Ну що, — сказав він, перевіряючи останню обойму. — Ми прийшли, щоб закінчити те, що почали.

Попереду був шлях через крижану воду до сталевих опор платформи. Вони були в кроці від того, щоб або звільнити світ, або зникнути в безодні.