РОЗДІЛ 30: «Мертва зона» та відлуння втраченого

Світ за лобовим склом «Уралу» перетворився на розмиту смугу сірої мряки та білого снігу. Артем відчував, як вібрація двигуна передається через кермо прямо в його кістки. Це була не просто машина, це був їхній останній прихисток, їхня фортеця на колесах, що продиралася крізь ніч, наче поранений звір, що відчайдушно намагається дістатися до своєї барлоги.

Кожен поворот дороги, кожна яма, що змушувала підвіску вантажівки стогнати від напруги, відгукувалися в душі Артема гострим відчуттям небезпеки. Він бачив у дзеркалі заднього виду лише темряву. Але це була оманлива темрява. Він знав, що десь там, за кілометри позаду, корпорація «Егіда» вже формує нові загони. Вони не зупиняться. Для них Віктор був не дитиною, не сином, не людиною. Він був «об’єктом», «вузлом», «помилкою коду», яку потрібно виправити або видалити.

— Артеме, — голос Анни прозвучав тихо, але в ньому відчувалася сталева стійкість. Вона сиділа поруч, тримаючи на колінах свою сумку з медикаментами, які вони змогли винести з підземного міста. Її обличчя в напівтемряві кабіни здавалося майже блідим, лише очі горіли відблисками приладової панелі. — Віктор... він спить, але це не схоже на звичайний сон.

Артем кинув швидкий погляд назад, у кузов вантажівки. Віктор справді лежав там, згорнувшись калачиком, наче маленьке цуценя, що шукає тепла в холодному світі. Сашко-старший сидів поруч, тримаючи на колінах гвинтівку, і його очі, наче очі хижака, постійно сканували темряву за бортом. Катя, затиснута в кутку, намагалася розібратися зі своїм планшетом, намагаючись знайти хоч якісь радіочастоти, які не належали б «Егіді».

— Він витратив забагато сил, — відповів Артем, відчуваючи, як стискається горло. — Він змінив «Атлас». Він забрав на себе стільки даних, скільки жодна людина не мала б витримати. Ти розумієш, Анно? Він не просто зламав систему. Він дозволив їй побачити себе. Він показав їм, що таке емпатія.

— А яка ціна? — Анна запитала це так тихо, що Артем ледь почув. — Яка ціна цього «побачення»? Я бачу, як він змінюється. Він стає менш... дитячим. Він стає чимось іншим.

Артем не відповів. Він сам боявся цього запитання. Він знав, що Віктор — це його син, але щоразу, коли хлопчик підключався до мережі, Артем бачив у його очах безодню. Це була безодня, наповнена знаннями про те, як працюють серця людей і як легко їх перетворити на цифрові нулі та одиниці.

Позаду почувся якийсь звук. Це був не двигун і не постріл. Це був далекий, ледь відчутний гуркіт — ніби десь дуже глибоко під землею розколювалися скелі.

— Що це було? — запитав Сашко, висуваючись з кузова.

— Землетрус? — припустила Катя, вдивляючись у монітор. — Ні, це не сейсміка. Це... це відлуння. Корпорація почала зачистку. Вони не просто шукають нас. Вони знищують усе, до чого ми торкалися. Кожен вузол зв’язку, кожну серверу, де міг залишитися слід Віктора. Вони стирають історію нашого шляху.

Артем вдарив по керму.

— Хай стирають! Головне, щоб ми проскочили «Мертву зону».

Через кілька хвилин дорогу почало обступати вузьке кам’яне ущелина. Стіни гори змикалися над ними, стаючи дедалі вищими. Повітря стало холоднішим, а звук двигуна почав дивно відбиватися від скель, створюючи какофонію звуків.

— Вікторе! — покликала Анна.

Хлопчик раптом розплющив очі. Вони більше не були карими, як у матері. Вони були заповнені дивним, пульсуючим світлом, що ніби намагалося вирватися назовні. Він повільно підвівся, тримаючись за борт вантажівки. Його рухи були плавними, майже нелюдськими.

— Ми ввійшли, — прошепотів він. — Тут немає їх. Тут тиша.

Тієї ж миті двигун вантажівки почав чхати. Фари згасли, залишивши їх у повній темряві. Катя зойкнула. Радіостанції, які до цього видавали лише монотонний шум, раптом стихли. Абсолютна тиша навалилася на них, як важка ковдра.

— Чому ми зупинилися? — прохрипів Сашко, піднімаючи зброю.

— Двигун... — Артем намагався повернути ключ. — Він мертвий. Електроніка не працює. Тут справді «мертва зона». Тут навіть іскри не виникає.

Вони зупинилися посеред тунелю, який був засипаний камінням. Темрява була настільки густою, що здавалося, її можна різати ножем. Але в цій темряві Віктор почав світитися. Не срібним світлом, як раніше, а м’яким, майже білим, як ранковий туман.

— Тепер вони нас не знайдуть, — сказав Віктор. — Але й ми не зможемо вийти так просто. Тут хтось є.

Артем відчув, як по спині пробігли мурашки. Він вийшов з кабіни, відчуваючи холодний камінь тунелю під ногами. Він витягнув ліхтарик, але той не засвітився. Тоді він витягнув ніж.

— Хто тут? — гукнув він у порожнечу.

У відповідь пролунав сміх. Це був не сміх дитини, і не сміх ворога. Це був сміх людини, яка занадто довго провела в повній ізоляції. З темряви, відсуваючи каміння, почала з’являтися постать у к

лаптях одягу, з обличчям, вкритим шрамами...