РОЗДІЛ 28: Промисловий лабіринт

Потяг уповільнив хід, видаючи довгий, низький свист, що потонув у гуркоті заводів. Попереду замиготіли вогні Тернополя — але не яскраві вітрини центру, а похмурі, іржаві контури промзони. Стрілка була близько.

— Сашку, стрибай зараз! — скомандував Артем.

Сашко-старший на ходу зіскочив з підніжки локомотива. Його постать миттєво розчинилася в тіні бетонного паркану. За кілька секунд почувся металевий скрегіт — він вручну перевів важіль старої стрілки. Потяг важко здригнувся і звернув на занедбану колію, що вела вглиб складських лабіринтів.

— Ми всередині, — видихнула Катя, вимикаючи головні прожектори. Тепер вони рухалися в повній темряві, орієнтуючись лише по тьмяних відблисках місяця на рейках.

Вони заїхали в гігантський ангар, який колись слугував депо для ремонту вагонів. Тут пахло пилом, старою гумою і забуттям. Як тільки потяг зупинився, тиша здалася оглушливою.

— Тут ми зробимо передишку, — сказав Артем, зістрибуючи на бетонну підлогу. — Нам треба змінити транспорт. Потяг занадто помітний, «Егіда» знайде його до ранку.

Віктор вийшов з вагона, тримаючись за плече матері. Він виглядав краще, але його погляд був прикутий до темних кутів ангара.

— Вони шукають не потяг, — тихо промовив хлопчик. — Вони шукають «сигнал». Коли я збив той дрон, я залишив цифровий слід. Тепер вони знають мою «частоту».

Анна пригорнула сина до себе.

— Чи можна це замаскувати?

Катя почала гарячково порпатися у своїх інструментах.

— Я спробую зібрати пасивний поглинач сигналів. Але мені потрібні запчастини. Тут навколо купа старого мотлоху, можливо, я знайду потрібні мікросхеми в панелях керування депо.

— Я піду з тобою, — сказав Сашко, який якраз повернувся від стрілки. — Тут можуть бути автоматичні охоронці, що залишилися з часів консервації.

Поки Катя та Сашко пішли вглиб ангара, Артем та Анна залишилися біля локомотива. Артем перевіряв карту, розкладену на капоті старої вантажівки, що стояла поруч.

— Якщо ми знайдемо машину тут, ми зможемо виїхати через старі пожежні виїзди прямо на трасу до Одеси. Це займе годин вісім.

Раптом Віктор різко випрямився.

— Вони вже не шукають, — прошепотів він. — Вони знайшли.

Ззовні почувся звук, від якого в Артема похололо в животі. Це не був гвинт вертольота. Це було тонке, високочастотне дзижчання сотень маленьких крил.

— «Мисливці»... — Артем миттєво підняв гвинтівку.

У розбиті вікна під стелею ангара почали залітати крихітні дрони розміром з комаху. Їх було так багато, що вони здавалися чорною хмарою диму. Це були дрони-сканери, які не стріляли, але кожен їхній дотик передавав точні координати цілі.

— Катю, Сашку, назад! — крикнув Артем. — У нас гості!

Хмара дронів почала оточувати Віктора. Хлопчик заплющив очі, і знову, як і на потязі, повітря навколо нього почало вібрувати. Але цього разу дронів було забагато. Один з них встиг сісти Віктору на плече і спалахнути яскраво-червоним світлом.

— Координати передані, — пролунав механічний голос із гучномовців депо. — Об'єкт зафіксовано. Очікуйте прибуття групи захвату.

— Біс із ними! — Сашко вибіг із темряви, тримаючи в руках важкий акумулятор. — Катю, замикай сист

ему пожежогасіння! Зараз тут буде весело!