РОЗДІЛ 27: Сталева пастка

Потяг мчав крізь ніч, випускаючи в небо густий шлейф пари, що змішувався з низькими хмарами. Артем притулився лобом до холодного скла. Пейзаж за вікном почав змінюватися: густі карпатські ліси поступалися місцем відкритим рівнинам Передкарпаття. Це була небезпечна зона — тут у «Егіди» було значно більше можливостей для маневру.

— Артеме, поглянь на радар! — вигукнула Катя, не відриваючись від екрана свого пристрою. — З тилу наближаються дві цілі. Швидкохідні дрони-перехоплювачі «Стриж». Вони не будуть стріляти ракетами, вони націлені на колеса локомотива.

— Сашку, на дах! — скомандував Артем, перевіряючи затвор свого автомата. — Анно, залишся з Віктором у центрі вагона, під лавками. Що б не сталося, не піднімайся.

Сашко-старший лише кивнув, підхопив свою важку гвинтівку і спритно виліз через люк на дах вагона. Вітер одразу вдарив йому в обличчя, намагаючись скинути вниз, але старий вовк лише міцніше вчепився в поручні.

Перший дрон з'явився з темряви, наче хижий птах. Його червоні сенсори вихопили силует потяга. Почувся характерний свист — дрон випустив чергу з лазерного кулемета, яка пройшлася по металевому даху, розсипаючи іскри.

— Не сьогодні, залізяко! — прохрипів Сашко і зробив три влучні постріли. Перший дрон спалахнув і, втративши керування, врізався в насип, перетворившись на вогняну кулю.

Але другий «Стриж» виявився хитрішим. Він різко знизився, ховаючись за вагонами, де Сашко не міг його дістати. У цей момент потяг здригнувся — дрон влучив у зчіпку між локомотивом і першим вагоном.

— Ми втрачаємо швидкість! — закричала Катя з кабіни. — Зчіпка пошкоджена, ми можемо роз'єднатися в будь-яку мить!

Артем вискочив на відкритий майданчик між вагонами. Повітря між ними ревіло, а земля під коліями проносилася зі скаженою швидкістю. Він бачив, як масивний залізний штифт повільно виходить із паза через вібрацію.

— Вікторе! — покликав Артем, не озираючись. — Ти можеш його зупинити?

Хлопчик виповз із-під лавки. Його обличчя було блідим, а руки тремтіли. Він подивився на дрон, що кружляв збоку, готуючись до фінального удару. Віктор простягнув руку, і хоча його очі більше не горіли сріблом, навколо пальців пробігла ледь помітна електрична іскра.

Дрон раптом засіпався в повітрі. Його крила почали рухатися хаотично, наче в агонії. За мить він просто розвернувся і на повному ходу врізався в бетонну опору старого мосту, який вони щойно проїхали.

— Я... я все ще можу чути їхні частоти, — тихо сказав Віктор, опускаючи руку. — Вони такі гучні.

Артем зумів забити штифт назад за допомогою важкого гайкового ключа, закріпивши зчіпку. Потяг знову набрав хід, але попереду вже виднілися вогні великої станції. Це був Тернопіль — великий логістичний вузол «Егіди».

— Нам не пройти крізь станцію непоміченими, — Катя подивилася на карту. — Там стоять автоматичні турелі та сканери сітківки ока. Якщо ми просто поїдемо далі, вони розстріляють нас упритул.

— Значить, ми не поїдемо крізь неї, — Артем подивився на карту і вказав на стару об’їзну гілку, що вела до покинутих складів. — Ми переведемо стрілку вручну і зникнемо в промзоні. Це наш єдиний шанс дотягнути до світанку.

Потяг, важко дихаючи парою, наближався до вогнів цивілізації, яка тепер ст

ала для них найбільшою пасткою.