РОЗДІЛ 26: Залізний шлях

Вузькоколійний потяг був реліквією минулої епохи, вкритий іржею та засипаний шаром хвої, що накопичувався роками. Коли вони нарешті дісталися вузлової станції, вона виглядала як скелет будівлі, давно покинутої напризволяще.

— Це диво, що він усе ще тут, — пробурмотів Сашко, скануючи периметр із піднятою гвинтівкою.

Артем підійшов до старого локомотива, від важкої залізної рами якого тхнуло мастилом та холодним металом. Він видерся в кабіну машиніста, відчуваючи, як калатає серце. — Катю, зможеш обійти замок живлення?

Катя застрибнула в кабіну, її пальці літали по планшету, під’єднуючись безпосередньо до панелі керування двигуном. — Це аналогова система, слава богу. У «Егіди» навіть немає цифрового виходу на це обладнання. Я можу запустити котел вручну, але це буде гучно.

— У нас немає вибору, — відповів Артем.

Паровий двигун застогнав — глибокий механічний звук затремтів під ногами. Коли тиск зріс, велетенські колеса почали обертатися з вереском іржавого металу. Вони виїхали зі станції саме в той момент, коли перші промені пошукових прожекторів вертольотів «Егіди» прорізали простір над коліями, де вони стояли лише кілька секунд тому.

У тісному вагоні панувала задушлива, напружена атмосфера. Віктор сидів у кутку, прихиливши голову до вібруючої стіни. Він був виснажений; зв’язок із «Забутими» витягнув із нього забагато сил.

— Вікторе, — прошепотіла Анна, загортаючи сина у товсту ковдру. — Скажи мені правду. Чи є для тебе вороття? Після того, що ти зробив у вежі... чи зможеш ти знову стати звичайною дитиною?

Віктор розплющив очі й подивився на матір. Вони були м’якими й теплими, без того холодного сріблястого сяйва, але в них ховався глибокий смуток. — Я більше не просто хлопчик, мамо. Я — міст. Міст між кодом і світом. Але я обіцяю — я спробую. Якщо ми доберемося до «Оріона» і якщо ми вимкнемо його, я думаю, «гул» у моїй голові нарешті стихне.

Артем стояв біля маленького вікна, спостерігаючи, як темний силует лісу пролітає повз. Він знав, що найважче ще попереду. Залізничне полотно пролягало через долину, але чим далі вони їхали, тим ближче ставали до головних магістралей і потужних фортифікацій, які «Егіда» збудувала вздовж прикордонних зон.

— Ми повинні готуватися до перехоплення, — попередив Артем низьким, твердим голосом. — Вони знають, що ми в цьому потязі. Вони спробують пустити нас під укіс або висадитися на борт ще до того, як ми дістанемося узбережжя.

Сашко відірвався від зброї, на його обличчі з’явилася похмура посмішка. — Хай спробують. Можливо, цей потяг — антикваріат, але ми — найнебезпечніший вантаж, який він будь-коли віз.

Наче у відповідь, довгий, тужливий свисток пролунав у нічній тиші. Потяг рвонув уперед, набираючи швидкість, розсікаючи темряву, мов відчайдушне сталеве лезо, несучись до Чорного моря та фінальної битви, яка вирішить долю їхнього світу.