РОЗДІЛ 24: Резонанс Руйнації

Вежа «Атласу-1» здригалася від ударів, які нагадували грім наближеного апокаліпсиса. Ракети, випущені «Егідою» з поверхні, пробивали товщу гірської породи, і в зал Ядра почало сипатися каміння, змішане з уламками серверних стійк. Повітря стало густим від пилу, озону та запаху горілої ізоляції.

— П’ять відсотків! — прокричала Катя, вчепившись у термінал, щоб не впасти від чергового підземного поштовху. Її ноутбук перегрівався, видаючи тривожні звуки. — Система чинить опір, вона сприймає «людяність» Віктора як вірус!

Артем бачив, як його син змінюється на очах. Шкіра Віктора стала майже прозорою, під нею пульсували блакитні вени, що світилися в такт Ядру. Це був не просто біль — це був розпад особистості. Віктор ставав частиною мережі, розчиняючись у мільярдах байтів інформації.

— Сине, відпусти! — закричала Анна, намагаючись пробитися крізь енергетичне поле навколо капсули. Її голос зривався на плач. — Ми знайдемо інший шлях! Ми втечемо!

— Немає іншого шляху, мамо! — голос Віктора пролунав не з його вуст, а з усіх динаміків міста одночасно. — Якщо я зупинюся, вони знову стануть рабами. Я вже відчуваю їх... мільйони думок... вони починають згадувати смак хліба, запах дощу, імена своїх дітей... Прийміть це!

Артем обернувся. Штурмовики «Егіди», які щойно готувалися відкрити вогонь на ураження, раптом завмерли. Їхні високотехнологічні шоломи почали миготіти блакитним. Через спільну мережу «людяність» Віктора проникла і в їхні свідомості. Командир спецназу — людина в чорній броні — вихопив пістолет, намагаючись чинити опір навіюванню.

— Виконати наказ! Знищити об'єкт! — гаркнув він, але його рука здригнулася.

Сашко-старший, закриваючись від уламків, вискочив з-за колони.

— Твій наказ більше не діє, солдате! — прохрипів Сашко. — Подивися на своїх людей! Вони знову стали людьми!

Сашко кинувся на командира, і вони обидва зчепилися в жорстокій рукопашній боротьбі на підлозі, що йшла тріщинами. Навколо них вибухали сервери, розсипаючи іскри, як феєрверки.

— Один відсоток! — вигукнула Катя.

Віктор востаннє подивився на батьків. У його срібних очах промайнула нескінченна любов і водночас прощання.

— Дякую, що врятували мене тоді... в лісі. Тепер черга за мною.

Центральна капсула Ядра вибухнула сліпучо-білим світлом. Ударна хвиля відкинула Артема і Анну до стіни. На кілька секунд настала повна тиша, а потім підземне місто здригнулося від фінального, найпотужнішого вибуху. Стеля каньйону почала обвалюватися. Велетенські сталактити і пласти породи летіли вниз, трощачи будівлі «Атласу-1».

— Біжимо! — Артем схопився на ноги, підхопив приголомшену Анну. — Катю, Сашку, назад до тунелю!

— А Віктор?! — закричала Анна, озираючись на місце, де була капсула.

Там, посеред уламків скла, лежало тіло хлопчика. Він був нерухомий. Артем підлетів до нього, підхопив на руки — Віктор був легким, як пух, і дуже холодним. Але його серце билося.

Вони бігли крізь місто, що розсипалося на шматки. «Забуті», які щойно «прокинулися», стояли посеред вулиць, дивлячись на свої руки, не звертаючи уваги на каміння, що падало зверху. Дехто з них почав допомагати іншим, виводячи їх з-під завалів.

— Сюди! — махав рукою Сашко, вказуючи на аварійний ліфт, який ще працював.

Коли вони заскочили в кабіну і ліфт почав стрімко підійматися, Артем подивився вниз. «Атлас-1» зникав під тоннами каміння. Таємниця Бєлова була похована назавжди, але ціна була занадто високою.

Нагорі, на поверхні Карпат, падав сніг. Вони вийшли з прихованої шахти в лісі, за кілька кілометрів від озера. Артем поклав Віктора на сніг. Хлопчик відкрив очі. Вони більше не світилися сріблом. Вони були звичайними, карими, як у матері.

— Все закінчилося? — прошепотів він.

— Ні, сину, — Артем подивився на горизонт, де в нічному небі мерехтіли вогні супутників «Егіди». — Це був лише один вузол. Головний офіс корпорації вже знає, що ми зробили. І тепер вони не будуть намагатися нас зловити. Вони будуть намагатися нас знищити.

Анна пригорнула Віктора до себе. Тепер у них залишилося лише 10 розділів, щоб завершити цю війну і нарешті стати вільними.