РОЗДІЛ 23: Молитва заліза

Скляна капсула з «серцем» пульсувала в центрі залу, і з кожним її ударом світло в серверних стійках ставало яскравішим. Артем відчув дивний присмак металу в роті — повітря було наелектризоване настільки, що волоски на руках ставали дибки.

— Катю, скільки у нас часу, поки «Егіда» прорветься крізь двері? — Артем перевірив засуви, які здригалися від ударів зовні.

— Якщо «Забуті» зможуть їх затримати... хвилин десять, не більше, — Катя вже підключала свій ноутбук до центрального термінала. — Але тут проблема. Система захищена не паролем, а біоритмом. Вона хоче відчути живий імпульс.

Віктор зробив крок до капсули. Його обличчя було блідим, а зіниці розширилися, майже повністю перекривши райдужку.

— Воно кличе мене, — прошепотів він. — Воно пам'ятає мене.

— Вікторе, ні! — Анна спробувала вхопити його за руку, але хлопчик м’яко вислизнув.

— Мамо, це єдиний спосіб. Ядро — це дзеркало. Якщо я не ввійду в резонанс із ним, Катя не зможе отримати доступ до вимкнення.

Хлопчик поклав долоні на холодне скло капсули. Тієї ж миті сині волокна спалахнули сліпучо-білим світлом. Весь зал наповнився низьким гулом, який перейшов у розбірливий, але нелюдський голос, що лунав нізвідки і звідусіль водночас.

«Носій прибув. Аналіз ДНК... Підтверджено. Протокол "Остання надія" активовано. Бажаєте завершити існування?»

— Зачекай! — вигукнула Катя, її пальці літали по клавіатурі. — Якщо ми просто вимкнемо його, усі «Забуті» на вулиці миттєво помруть! Їхній мозок не витримає розриву зв’язку!

— Тоді що нам робити? — Артем обернувся до дверей, які вже почали прогинатися під вагою «Павуків» корпорації. — Ми не можемо залишити цей штучний розум «Егіді», і не можемо вбити невинних людей!

— Потрібно переписати код! — Віктор обернувся до них, його очі світилися сріблом. — Я маю передати їм частину своєї пам’яті. Я маю навчити їх бути людьми знову, без допомоги сервера.

— Це випалить твій мозок, Вікторе! — Анна кинулася до нього, але невидима енергетична стіна відштовхнула її.

— Це ціна, — коротко кинув Віктор. Його голос став глибшим, старшим. — Катю, готуй завантаження. Я відкриваю порти.

Ззовні пролунав гучний вибух. Двері вежі злетіли з петель, і в зал увірвалися перші штурмовики «Егіди» в масивній броні. Сашко-старший відкрив вогонь, прикриваючи групу, але їх було надто багато.

— Швидше! — прохрипів Сашко, ховаючись за серверною стійкою.

Віктор заплющив очі. З капсули вирвалися тонкі світлові нитки, які встромилися в його зап’ястя. Хлопчик вигнувся від болю, але не прибрав рук. На екранах моніторів мільярди рядків коду почали змінюватися: замість холодних алгоритмів там почали з’являтися образи — ліси, озера, обличчя батьків, відчуття вітру на шкірі.

— Він завантажує свою людяність у систему! — прошепотіла Катя, спостерігаючи, як індикатор прогресу повільно наближається до 100%.

Штурмовики вже були в центрі залу. Командир підрозділу підняв зброю, цілячись у Віктора.

— Припинити передачу! — пролунав наказ. — Об’єкт знищити, якщо не вдасться захопити!

Артем вистрибнув уперед, закриваючи сина своїм тілом. У цей момент час ніби зупинився.