РОЗДІЛ 22: Голос Мережі

Спуск металевими сходами здавався нескінченним. Кожен крок відгукувався гучним луною в порожнечі каньйону. «Забуті» почали рухатися в їхній бік — не бігли, а йшли швидким, розміреним кроком, наче ланки одного великого механізму.

— Не стріляйте, якщо вони не нападуть першими! — крикнув Артем, відчуваючи, як піт застилає очі. — Ми не знаємо, на що вони здатні.

— Вони не нападуть, — голос Віктора звучав дивно спокійно. Хлопчик уже стояв на ногах, хоча його все ще хитало. — Вони лише хочуть знати, чи приніс я «Оновлення».

Коли група досягла дна каньйону і ступила на головну вулицю «Атласу-1», «Забуті» зупинилися за кілька метрів від них. Зблизька вони виглядали ще моторошніше: обличчя без емоцій, шкіра бліда, як папір, а на скронях видно металеві порти, вживлені прямо в череп.

З натовпу вийшла жінка. Її захисний костюм був порваний, а замість одного ока блищав червоний сенсор.

— Одиниця 0-1, — промовила вона голосом, що нагадував шелест сухого листя. — Ти повернувся. Система вимагає стабілізації. Тиск у вузлах критичний.

— Я не одиниця, — Віктор зробив крок уперед. — Я син Бєлова. І я прийшов, щоб вимкнути «Атлас».

Серед «Забутих» прокотився гул. Це не було обурення, це було схоже на статичні перешкоди на радіо.

— Вимкнення — це смерть, — сказала жінка. — Ми — дані. Якщо сервер згасне, ми перестанемо бути. Бєлов обіцяв нам вічність у мережі.

— Це не вічність, це в'язниця! — Катя виступила вперед, тримаючи планшет як щит. — Ваша біохімія вичерпана, ви живете лише за рахунок стимуляторів, які подає система. Ваші тіла помирають, а розуми замкнені в нескінченному циклі обробки даних для корпорації!

Раптом земля під ними здригнулася. З боку вежі пролунав важкий металевий гуркіт.

— Це не ми, — Сашко-старший обернувся до входу, звідки вони щойно прийшли. — Це вони.

На верхньому балконі, де вони стояли хвилину тому, з'явилися перші загони «Егіди». Але цього разу це були не просто дрони. Величезні крокуючі танки — «Павуки» — почали спускатися по стінах каньйону, випускаючи троси.

— «Егіда» не чекатиме, поки ми домовимося! — Артем схопив Віктора за плече. — Анно, Катю — до вежі! Сашко, прикривай фланг!

«Забуті» на мить завагалися. Жінка з червоним сенсором подивилася на Віктора, потім на танки, що наближалися.

— Система ідентифікує зовнішню загрозу, — промовила вона. — Пріоритет змінено. Захистити Носія.

На подив Артема, «Забуті» не розбіглися. Вони кинулися назустріч сталевим машинам «Егіди». У них не було зброї, але вони почали маніпулювати терміналами, розкиданими по вулицях. Раптом автоматичні навантажувачі, будівельні крани і навіть системи пожежогасіння ожили, створюючи хаос на шляху загарбників.

— Використовуйте момент! — крикнув Віктор.

Вони побігли до основи вежі. Це була споруда з чорного скла та хрому, яка, здавалося, вбирала в себе все світло. Коли вони влетіли всередину, масивні двері за ними зачинилися, відсікаючи звуки битви.

Усередині панувала тиша, перервана лише рівномірним синім мерехтінням тисяч серверних стійок. У центрі залу, у скляній капсулі, пульсувало щось схоже на величезне людське серце, обплетене оптичними волокнами.

— Це Ядро, — прошепотіла Катя. — Перший прототип Штучного Інтелекту. Воно... воно живе.

— І воно дуже зле, — додав Віктор, дивлячись на капсулу з острахом.

КІНЕЦЬ 22 РОЗДІЛУ

Напруга зростає! Як тобі бій «Забутих» проти танків? Перекладаємо на англійську?