РОЗДІЛ 21: Шепіт каменю

Тунель під перевалом виявився набагато довшим і заплутанішим, ніж вони очікували. Стіни тут були викладені старою цеглою, яка місцями обсипалася, відкриваючи гостру гірську породу. Світло ліхтарів вихоплювало з темряви іржаві кабелі, що зміями тяглися вздовж стелі.

Артем ніс Віктора на руках. Хлопчик марив уві сні, перебираючи пальцями в повітрі, наче невидимими струнами.

— Він не просто спить, — тихо сказала Катя, дивлячись на свій планшет, який почав видавати дивні графіки. — Його мозок зараз працює на частотах, які неможливі для людини. Він синхронізується з чимось, що знаходиться попереду.

— З містом-привидом? — запитала Анна, тримаючи руку на плечі Артема, щоб не загубитися в темряві.

— З його серцем, — відповіла Катя. — Я бачу слабкий сигнал. Це не супутник і не стільниковий зв'язок. Це стара військова мережа "Нерв". Вона працює на низьких частотах, які проходять крізь товщу землі.

Раптом Сашко-старший, який йшов попереду, зупинився і підняв руку.

— Тихо! Чуєте?

Вони завмерли. З глибини тунелю долинав звук, схожий на ритмічне крапання води, але в ньому був дивний металевий відтінок. Це був не хаотичний шум, а чіткий ритм, наче десь глибоко в скелі билося велетенське серце.

— Це насоси, — прошепотів Артем. — Система життєзабезпечення досі працює.

Вони пройшли ще кілька сотень метрів, і тунель раптом закінчився масивною гермодвердю. Вона була напіввідчинена, наче хтось поспіхом залишав це місце багато років тому. За дверима відкрився краєвид, від якого перехопило подих.

Вони стояли на високому балконі всередині гігантського підземного каньйону. Внизу, підсвічене тьмяними аварійними лампами, розкинулося ціле місто. Це не були звичайні будинки — це були модульні конструкції, лабораторії та ангари, з’єднані між собою скляними переходами. Над містом височіла величезна вежа, верхівка якої губилася в темряві склепіння.

— Ласкаво просимо до «Атласу-1», — промовила Катя, вдивляючись у назву на іржавій табличці біля входу. — Таємне наукове містечко, де розробляли перший штучний інтелект ще до того, як з’явилася «Егіда».

Віктор раптом розплющив очі. Його погляд був чистим і холодним.

— Вони вже тут, — сказав він, дивлячись униз на вулиці підземного міста.

Артем подивився туди, куди вказував син. У тьмяному світлі він помітив рух. Але це були не бойові дрони. Це були люди. Одягнені в білі захисні костюми, вони рухалися між будинками з дивною, майже механічною точністю.

— Хто це? — Анна притиснула руки до грудей. — Вчені?

— Ні, — відповів Віктор. — Це «забуті». Ті, хто залишився тут після аварії. Їхні розуми підключені до мережі. Вони — частина «Атласу».

— Нам треба дістатися вежі, — сказав Артем, міцніше стискаючи зброю. — Тільки там ми зможемо розірвати це коло.

Саме в цей момент над каньйоном пролунав звук сирени. Весь «Атлас-1» почав пульсувати тривожним червоним світлом. «Забуті» одночасно зупинилися і повернули голови в бік балкона, де стояли герої. Сотні очей, що світилися тим самим холодним сріблом, що й у Віктора, впилися в них.

— Біжіть! — скомандував Артем.

Битва за серце системи почалася.