РОЗДІЛ 20: Ефект дзеркала

Механічні бойові одиниці «Егіди» наближалися, не видаючи жодного звуку, окрім ледь чутного гудіння сервоприводів. Їхні сенсори червоними променями розтинали туман, вишукуючи цілі. У них не було сумнівів, не було страху — лише алгоритм захоплення.

— Артеме, вони не просто стріляють, вони оточують нас, щоб взяти в полон! — крикнула Катя, не відриваючись від екрана ноутбука. — Їхній протокол: «Зберегти носії інформації». Тобто — нас!

Артем зрозумів: це їхній шанс. Якщо вони потрібні «Егіді» живими, вони можуть використати це.

— Вікторе, ти сказав, що ви — живі сервери. Ти можеш змусити їх «бачити» те, чого немає? — Артем швидко міняв магазин у пістолеті.

Хлопчик заплющив очі, його обличчя напружилося.

— Я можу створити «шум». Але це виснажить мене, тату. Це як кричати в порожнечу, поки не зникне голос.

— Роби це! Зараз! — наказав Сашко-старший, відкриваючи вогонь по найближчому дроїду, щоб відвернути увагу.

Віктор вдихнув повітря, і в той же момент здалося, що світ навколо почав тремтіти. Для Артема і Анни нічого не змінилося, але безпілотник над ними раптом різко змінив курс, почавши стріляти по деревах. Бойові одиниці зупинилися, їхні червоні окуляри почали хаотично миготіти. Вони атакували пусте місце, бачачи перед собою не існуючі цілі.

— Віктор створив «цифрову галюцинацію»! — вигукнула Катя. — Їхні датчики забиті сміттєвим кодом! Швидше, у нас є пара хвилин!

Вони кинулися в гущавину лісу. Ліс у цій частині був диким, заваленим старими деревами та глибокими ярами. Вони бігли, не розбираючи дороги, доки шум битви, яку вела сама з собою техніка «Егіди», не стих десь позаду.

Через кілометр Артем зупинив групу. Віктор був блідий, майже прозорий, Анна підхопила його під руки, щоб він не впав.

— Це було геніально, — прошепотіла вона, обіймаючи сина.

— Це було лише відстрочкою, — Артем дивився на компас. — Вони швидко зрозуміють, що їх обманули. Нам потрібно знайти місто-привид до того, як вони нас знову вичислять.

Катя, яка весь цей час перевіряла координати, раптом зупинилася.

— Артеме, поглянь. Сюди.

Вона вказала на дивний об'єкт серед дерев. Це була не просто закинута хатина, а вхід у тунель, замаскований під звичайний погріб, який заріс мохом. Над ним виднівся той самий символ, що був у Бєлова на карті — трикутник, вписаний у коло.

— Це перевал, — сказав Сашко. — Якщо ми пройдемо цим тунелем, ми вийдемо прямо до витоків річки, де заховано місто.

Артем кивнув. Він підняв Віктора на руки — хлопчик заснув від виснаження, його дихання було слабким.

— Ми не зупиняємося, — сказав Артем, роблячи крок у темряву тунелю. — Ми вже надто близько, щоб програти.

Вони занурилися вглиб гори. Повітря тут було не таким холодним, як в «Об'єкті-99», воно було наповнене запахом озону та свіжої землі. Вони йшли вперед, не знаючи, що за кожним їхнім кроком у темряві стежить не лише «Егіда», а й щось інше — те, що жило тут ще до тог

о, як люди побудували перші сервери.