РОЗДІЛ 19: Спадщина Бєлова

Покинутий пост спостереження виявився не таким уже й порожнім. Артем, тримаючи пістолет напоготові, повільно наблизився до дерев’яної будівлі, яка майже вросла в берег. Анна йшла позаду, закриваючи собою Віктора, а Катя на ходу сканувала ефір своїм планшетом.

— Артеме, тут дивно, — тихо промовила Катя, її очі бігали по рядках коду. — Це не радіосигнал. Це вузькоспрямований лазерний зв’язок. Хтось передає дані прямо сюди, на пост, у режимі реального часу.

Вони увійшли всередину. Замість пилу й павутини, які мали б бути в покинутій будівлі, вони побачили чистий стіл, монітор, що тихо гудів, і набір датчиків, розставлених по периметру. На стіні висіла стара, пожовкла карта Карпат, на якій маркером були обведені кілька точок. Одна з них — та сама, де вони зараз перебували.

— Це не «Егіда», — Артем підійшов до монітора. — Це хтось інший. Хтось, хто знав, що ми вийдемо саме тут.

На екрані раптом з’явився напис: «ВХІД ДОЗВОЛЕНО. АРХІВ БЄЛОВА АКТИВОВАНО».

— Бєлов... — прошепотіла Анна. — Він передбачив, що ми втечемо?

— Він не просто передбачив, — Віктор підійшов до термінала і поклав на нього руку. — Він залишив нам карту виживання.

Тієї ж миті монітор вивів на екран відеозапис. Старий, сивий чоловік у робочому комбінезоні — Бєлов — сидів у кріслі і втомлено дивився в об’єктив. Його голос був тихим, але впевненим.

«Якщо ви бачите цей запис, значить, "Око неба" більше не стежить за вами. Але це лише передишка. "Егіда" не зупиниться, поки не поверне те, що вважає своєю власністю — мого сина... чи, точніше, те, чим він став. Мережа "Об'єкт-99", яку ви запустили — це тільки один вузол. Але без "ключа", який захований у вас у головах, вона — лише залізо».

Артем відчув, як по спині пробіг холодок.

— У нас у головах? Про що він?

Віктор не відповів. Він почав швидко вводити команди. Здавалося, він не читає код, а згадує його.

— Він каже про синхронізацію, тату. Ми не просто люди, ми — носії фрагментів коду цієї мережі. Ми — живі сервери.

— Це звучить як божевілля, — Сашко-старший ступив уперед, оглядаючи вікно. — Хлопче, ти хочеш сказати, що «Егіда» полює не за нами, а за... вами?

— Вони полюють за тим, щоб знову замкнути коло, — Віктор відсторонився від монітора, і той вимкнувся. — Але тепер у нас є координати наступного пункту. Місто-привид за перевалом. Там знаходиться сервер, який зможе назавжди розірвати зв’язок із корпорацією.

Артем подивився на карту. Точка була в самому серці гір, у місці, яке навіть на топографічних картах значилося як «зона відчуження».

— Ми повинні йти, — сказав Артем. — Якщо Бєлов залишив ці координати, значить, там безпечніше, ніж тут.

Але тільки-но вони вийшли на вулицю, як повітря розірвав свист. Над озером, розсікаючи ранковий туман, з’явився безпілотник. Він був іншим — швидким, чорним, без жодних розпізнавальних знаків. Він завис над ними, спрямувавши камеру прямо в обличчя.

— До бою! — крикнув Артем.

Але безпілотник не відкрив вогонь. Натомість з нього донісся холодний, синтетичний голос:

— Об'єкт ідентифіковано. Початок процедури вилучення.

З лісу, оточуючи їх з усіх боків, вийшли фігури. Це були не люди. Це були механічні бойові одиниці «Егіди», які рухалися з моторошною синхронністю. Полювання перейшло на новий рівень.

— Нам треба бігти! — крикнула Катя, хапаючи свій ноутбук. — Вони використовують нас як приманку, щоб ми самі привели їх до інших вузлів!

Артем зрозумів: вони не втікають від корпорації. Вони ведуть її за собою. І тепер їм потрібно було вирішити: продовжувати шлях чи знайти спосіб обманути систему, поки не стало надто пізно.