РОЗДІЛ 18: Холодний шлях до світла

Платформа занурилася у воду з важким, утробним стогоном. Вода була крижаною — вона просочувалася крізь щілини в металі, змушуючи кожного з них здригатися від холоду. Але страх перед водою був нічим у порівнянні зі страхом, що залишився позаду, за заваленим тунелем.

Артем увімкнув потужні прожектори, закріплені на краях платформи. Промінь світла розрізав чорну товщу води, вихоплюючи з неї химерні обриси підводного тунелю. Стіни були вкриті товстим шаром водоростей, а величезні труби, що проходили вздовж стелі, гуділи від незрозумілої вібрації.

— Як ми взагалі плануємо вийти на поверхню? — запитала Анна, притискаючи Віктора до себе. Його обличчя було спокійним, наче він був у себе вдома.

— Ці машини були спроектовані як амфібії, — Катя, яка продовжувала моніторити систему через планшет, показувала на прилади. — Платформа — це лише шлюз. Далі ми маємо пересісти на транспортний засіб, який автоматично рухається по рейках на дні.

Віктор вказав пальцем на темряву попереду.

— Вона вже тут. Вона чекає.

Через хвилину з темряви з’явилася масивна, кутаста форма. Це був транспортний модуль, що нагадував гігантську підводну капсулу. Його сталевий корпус був покритий іржею, але внутрішнє освітлення раптом спалахнуло слабким, жовтуватим світлом, як тільки платформа зупинилася впритул до нього.

— Схоже, він справді чекав, — пробурмотів Сашко-старший, перевіряючи свій автомат. — Але питання в іншому: чи витримає цей сталевий гроб тиск води?

Вони перейшли в модуль. Усередині було сухо, але повітря пахло залізом та багаторічним застоєм. Артем зачинив герметичний люк, і модуль здригнувся. Ритмічне клацання механізмів підказало, що вони рушили.

— Ми під водою, — сказала Катя, дивлячись на сенсори. — Ми рухаємося дном Синевиру. Глибина — близько сорока метрів. Якщо нас зараз запеленгують — ми в пастці.

— Вони не можуть нас бачити через воду, — заперечив Віктор. — Ми під захистом гори.

Раптом модуль різко зупинився. Світло почало миготіти.

— Що сталося? — Артем підскочив до консолі управління.

— Перешкода на шляху, — голос Каті був напруженим. — Датчики показують, що перед нами завал. Схоже, зсув ґрунту в горах перекрив тунель багато років тому. Ми застрягли.

Артем притиснув долоню до стінки капсули. За нею відчувався тиск тисяч тонн води.

— Катю, які є варіанти?

— Можна спробувати випустити аварійний торпедний заряд, щоб розчистити шлях, — вона швидко перебирала тумблери. — Але вибух у такому замкненому просторі може деформувати корпус. Ми можемо просто розчавитися від тиску.

— Іншого виходу все одно немає, — сказав Сашко. — Або ризикуємо, або чекаємо, поки закінчиться кисень.

Артем подивився на Анну. Вона мовчки кивнула, міцно тримаючи сина. Це була їхня спільна доля.

— Роби це, Катю.

Дівчина натиснула кнопку. Через кілька секунд у товщі води пролунав глухий, потужний удар. Весь модуль здригнувся, як іграшка в руках розгніваного велетня. З бортів посипалися іскри, а стеля почала небезпечно вигинатися всередину. На мить здалося, що вода зараз хлине всередину.

— Тримайтеся! — закричав Артем.

Модуль різко рвонув вперед, пробиваючись крізь уламки породи. Прожектори вихопили потік мулу та каміння, що розліталися в сторони. Вони проскочили крізь вузьку щілину і потрапили у ширшу частину тунелю.

— Ми пройшли! — вигукнула Катя, ледь переводячи подих. — Система знову в автоматичному режимі. Ми піднімаємося!

Через кілька хвилин модуль почав виринати. Вода навколо вирувала, а потім капсула з шумом врізалася в причал, прихований у густих очеретах на березі озера. Герметичний люк з шипінням відчинився.

Вони вийшли на берег. Це було інше, віддалене місце біля озера Синевир, куди не вели жодні туристичні стежки. Світанок починав фарбувати небо в блідо-рожевий колір.

— Ми вибралися, — прошепотіла Анна, вдихаючи свіже, вологе повітря.

Але Артем, озирнувшись, зрозумів, що це лише чергова зупинка. На березі, серед очерету, вони побачили старий покинутий пост спостереження, на якому все ще горіла червона лампочка. Хтось або щось постійно стежив за цим місцем.

— Ми не одні, — сказав він, витягуючи пістолет. — Катю, будь готова. Ми все ще в їхній грі.