РОЗДІЛ 17: Сталевий заслін

Перший удар лазерного різака прошив товстелезну сталь дверей, залишивши на ній розпечений оранжевий шрам. Повітря в ангарі наповнилося запахом горілого металу. Артем і Сашко-старший зайняли позиції за важкими ящиками з маркуванням «Спецзапас».

— Анно, за літак! Швидше! — крикнув Артем, не зводячи очей з дверей.

Анна схопила Віктора за руку і потягла його за масивне шасі одного з транспортників. Катя, чиї пальці несамовито каталися по консолі, була схожа на диригента, що намагається приборкати оркестр, який збожеволів.

— Я бачу їх через зовнішні камери! — крикнула вона. — Це не звичайні штурмовики. Це «Чорні Черепи» — елітне спецпідрозділ корпорації. Вони не чекають, вони вже закладають термічні заряди по периметру!

— Катю, де турелі?! — Сашко перевірив свій автомат.

— Система ідентифікує їх як «законсервовані». Мені треба обійти механічне блокування! Це стара гідравліка, вона не слухається коду!

Двері здригнулися від потужного вибуху. Один із листів сталі вилетів усередину, з гуркотом впавши на підлогу. В отвір миттєво полетіли світлошумові гранати.

— Очі! — гаркнув Артем, заплющуючи очі та прикриваючи голову руками.

Білий спалах на мить перетворив світ на ніщо. Одразу за ним почулися короткі, сухі черги автоматичної зброї. Кулі свистіли над головою, вибиваючи іскри з корпусів старих літаків. Сашко-старший почав відстрілюватися, короткими точними чергами стримуючи штурмовиків, які вже вривалися в ангар у своїх матово-чорних шоломах з червоними окулярами нічного бачення.

— Вікторе, сиди тихо! — благала Анна, притискаючи сина до себе.

Але Віктор не боявся. Він дивився на величезний екран, де продовжували бігти рядки коду. Його очі знову почали змінювати колір, наповнюючись тьмяним сріблом.

— Вони не знають, де вимикач, — прошепотів він. — Вони шукають електрику, а треба шукати звук.

Раптом хлопчик випростався і видав дивний, тонкий звук, схожий на свист, який миттєво перекрив шум перестрілки. В ту ж мить Катя на консолі побачила, як червоні індикатори на екрані змінили колір на зелений.

— Є контакт! Гідравліка прокинулася! — закричала вона.

З-під стелі ангару з важким скреготом почали опускатися масивні здвоєні кулемети. Вони були вкриті пилом десятиліть, але коли вони розвернулися в бік дверей, штурмовики «Егіди» на мить завмерли.

— Вогонь! — скомандував Артем.

Ангар наповнився гуркотом важких знарядь. Старі турелі працювали грубо, але ефективно. Штурмовики, не очікуючи такої відсічі від «мертвого» об’єкта, почали відступати, залишаючи на підлозі своїх поранених.

— Ми їх зупинили? — Анна визирнула з-за літака.

— Тільки першу хвилю, — Сашко-старший перезарядив зброю. — Вони підтягнуть важку техніку. Катю, ми можемо заблокувати тунель повністю?

Катя подивилася на карту.

— Є протокол «Обвал». Якщо підірвати заряди в шахті номер три, вхід завалить назавжди. Але тоді і ми не вийдемо звідси тим же шляхом.

— Роби це, — Артем підійшов до них, витираючи кров з подряпаної щоки. — У нас є інший вихід. Віктор казав про озеро. Під водою має бути шлюз для виходу техніки.

— Вікторе, ти зможеш показати нам, де це? — Анна подивилася на сина.

Хлопчик кивнув, вказуючи на підлогу в самому кінці ангару, де під шаром бруду виднілися стики величезних воріт.

— Там дорога до води. Там машини вміють плавати.

— Катю, запускай «Обвал»! — наказав Артем. — Сашко, прикривай! Ми йдемо до шлюзу.

Катя натиснула фінальну комбінацію клавіш. Десь далеко в тунелі пролунав серія приглушених вибухів. Гора здригнулася так сильно, що зі стелі посипалося каміння. Пил заповнив повітря, стаючи непроникною завісою між ними та переслідувачами.

— Все, входу більше немає! — крикнула Катя, хапаючи свій ноутбук. — Тепер ми або вийдемо через озеро, або залишимося тут назавжди.

Вони бігли до кінця ангару, де Віктор уже стояв біля панелі керування вантажною платформою. Хлопчик поклав маленьку руку на сенсор, який не працював п’ятдесят років. І знову, як за помахом чарівної палички, механізми ожили. Підлога почала повільно опускатися, відкриваючи шлях до глибокого, заповненого водою тунелю, який вів прямо в серце Синевиру.

— Тримайтеся! — вигукнув Артем, коли вони ступили на платформу, що почала занурюватися в темну, холодну глибину.

Оборона була успішною, але вони щойно зачинили за собою двері у світ, який знали. Попереду була лише невідомість під товщею гірської води.