РОЗДІЛ 14: Очі неба

Метеостанція «Вершина-7» виглядала покинутою вже років двадцять. Вона тулилася до скелястого виступу, наче старий гриб, що вирос у невідповідному місці. Іржаві щогли антен скрипіли під поривами холодного карпатського вітру, а бетонні стіни основної будівлі були вкриті сірим мохом. Проте Катя, дивлячись на екран свого планшета, бачила зовсім іншу картину.

— Вони використовують застарілу оболонку, щоб приховати активне обладнання, — прошепотіла вона, коли Артем зупинив вантажівку за триста метрів від об’єкта, сховавши її в густих заростях ялівцю. — Бачите ті тарілки на даху? Вони не метеорологічні. Це військові передавачі частоти К-діапазону. «Егіда» орендує цю станцію через підставні фірми. Саме звідси йде сигнал на супутник «Аргус-5», який нас пасе.

Артем перевірив спорядження. Він відчував, як усередині знову прокидається той самий холодний спокій, який завжди з’являвся перед боєм.

— Сашку, ти береш лівий фланг. Там є службовий вхід. Анно, залишайся з Віктором у машині, але тримай рацію на прийомі. Катю, тобі потрібно підібратися до головного розподільчого щита. Зможеш?

Дівчина кивнула, хоча її обличчя було блідим. Вона все ще відчувала слабкість у ногах після «Тихої гавань», але азарт хакера вже взяв гору над страхом.

— Якщо я підключуся до шини даних, я зможу не просто вимкнути супутник, а пустити по всій мережі «Егіди» зворотний імпульс. Це буде як цифровий струс мозку для їхніх серверів у цьому секторі, — пояснила вона, перевіряючи кабелі у своєму рюкзаку.

Вони висунулися в темряву. Повітря було настільки прозорим і холодним, що кожен крок по кам’янистому ґрунту здавався занадто гучним. Артем рухався першим, його прилад нічного бачення малював світ у фосфористо-зелених тонах. Біля головних воріт він помітив рух.

— Двоє охоронців, — передав він по рації пошепки. — Не найманці «Егіди», звичайна приватна охорона. Напевно, навіть не знають, на кого працюють.

— Працюємо тихо, — відповів Сашко-старший.

Через хвилину обидва охоронці були нейтралізовані без жодного пострілу. Артем професійно зв’язав їх, залишивши в будці КПП. Шлях був вільний.

Вони увійшли всередину станції. Повітря тут пахло озоном і старою паперовою пилюкою. У центрі залу стояли шафи з обладнанням, які пульсували синіми вогниками. Це виглядало занадто сучасно для такої розваленої будівлі.

— Ось він, головний шлюз, — Катя впала на коліна перед однією з панелей, витягуючи інструменти. — Артеме, мені потрібно десять хвилин. Просто десять хвилин спокою.

Але спокою не було. Раптом по всій станції залунав звук, схожий на низьке гудіння. Вікна завібрували.

— Що це? — запитав Сашко, тримаючи автомат наготові.

— Це супутник... — прошепотіла Катя, її пальці гарячково літали по клавішах. — Він перейшов у режим активного сканування. Він намагається «пропалити» хмари над нами. Вони знають, що ми тут!

У цей момент рація Артема ожила. Це була Анна. Її голос був сповнений жаху.

— Артеме! До станції наближаються вертольоти! Я бачу вогні з боку долини. Їх мінімум два. І Віктор... він знову почав говорити!

— Що він каже?! — вигукнув Артем.

— Він каже: «Небо стає червоним. Око закривається».

Артем подивився на Катю.

— Скільки ще?

— П’ять хвилин! Мені треба обійти їхній фаєрвол! Він занадто складний, він живий, він змінюється щосекунди! Це штучний інтелект «Номера Один» захищає зв’язок!

Гуркіт вертолітних гвинтів ставав дедалі гучнішим. Скло в будівлі почало тріскатися від вібрації. Сашко-старший зайняв позицію біля вікна.

— Артеме, у нас гості! Десант спускається на тросах на дах!

— Тримай їх, Саш! — наказав Артем, стаючи поруч із Катею, закриваючи її своїм тілом.

Перші черги прошили дах будівлі. Бетонна крихта полетіла в усі боки. Сашко відкрив вогонь у відповідь, його автомат випльовував гільзи, які з дзвоном падали на підлогу. На станції почалося справжнє пекло. Світло почало миготіти, сервери перейшли на аварійне живлення.

— Є! — раптом закричала Катя, її очі світилися тріумфом. — Я всередині! Я бачу їхню структуру! Зараз я покажу цим супутникам, хто тут головний!

Вона натиснула «Enter» з такою силою, наче це був останній постріл у війні.

В ту ж мить на вулиці сталося щось неймовірне. Величезна антена на даху видала потужний електричний тріск. Синє сяйво охопило всю щоглу. У небі над горами стався спалах — це супутник «Аргус-5», отримавши перевантажений сигнал, вийшов з ладу, згораючи в атмосфері як падаюча зірка.

Вертольоти, що кружляли над станцією, раптом різко хитнулися. Їхня навігація, зав’язана на супутнику, збожеволіла.

— Вони сліпі! — крикнув Сашко-старший. — Вони відходять!

— Тікаємо звідси, поки вони не прийшли до тями! — Артем підхопив Катю під руку, вона була майже без сил.

Вони вискочили назовні. В небі дійсно догоряло щось яскраве. Супутниковий зв’язок корпорації в цьому квадраті був знищений. Вони вибороли собі час.

Коли вони добігли до вантажівки, Анна вже завела двигун. Віктор сидів абсолютно спокійно, його погляд був чистим і глибоким.