РОЗДІЛ 13: Ціна свободи

Нічний ліс дихав вологою та запахом хвої. Вантажівка стояла під термоплівкою, нагадуючи сріблясту скелю серед темряви. Поки Віктор нарешті заснув глибоким сном на задньому сидінні, дорослі зібралися біля відчинених дверей кабіни. Артем курив, ховаючи вогник цигарки в долоні, а Катя, накинувши на плечі стару армійську куртку Сашка-старшого, пила воду маленькими ковтками. Її руки все ще помітно тремтіли.

— Ти була там два тижні, так? — тихо запитала Анна, сідаючи на підніжку машини поруч із дівчиною. — Ми бачили записи в центральному сервері... але вони були зашифровані.

Катя гірко посміхнулася, дивлячись у темряву лісу.

— Два тижні? Мені здалося, що минуло сто років. Коли «Егіда» взяла мене, вони не просто кинули мене за ґрати. Вони знали, що мій мозок працює інакше. Вони під’єднали мене до системи «Меморі-Нет» напряму. Я була не людиною, Анно, я була частиною їхнього хмарного сховища.

Артем зробив затяжку і глянув на Сашка-старшого.

— Пам’ятаєш той момент, коли ми підійшли до головного шлюзу «Тихої гавань»? — промовив він низьким голосом. — Я тоді подумав, що ми не пройдемо. Система безпеки там була кращою, ніж у Генштабі.

Сашко-старший коротко кивнув, перевіряючи тепловізор.

— Так, Артеме. Якби не той твій трюк із димовими гранатами у вентиляцію, ми б і до першого поверху не дісталися. Охорона «Егіди» — це не просто найманці, це біороботи з чіпами в головах. Вони навіть не відчували болю, коли ми проривалися через пост.

— Я пам’ятаю звук, — прошепотіла Катя, піднімаючи очі на чоловіків. — Я лежала в тому кріслі, мої думки були розкидані по мережі... і раптом я почула вибух. Справжній, фізичний вибух. А потім твій голос, Артеме. Ти кричав: «Де дівчина?!».

— Ми ледь не запізнилися, — Артем викинув недопалок і розтер його підошвою. — Коли ми забігли в ту стерильну білу кімнату, один із лікарів уже тримав руку на перемикачі «Екстрене стирання». Він хотів спалити твій мозок, щоб ми не дістали жодного біта інформації. Сашко встиг першим...

— Я просто зробив свою роботу, — похмуро вставив Сашко-старший. — Один постріл — і перемикач став нікому не потрібним. Але вигляд у тебе, малеча, був такий, ніби ти вже на тому світі.

Анна взяла Катю за руку.

— Коли Артем виніс тебе на руках до машини, ти була така холодна. Я думала, що твоє серце зупинилося. Я гріла тебе своєю курткою всю дорогу до безпечного місця, а ти постійно шепотіла якісь цифри.

— Це був код доступу до супутників, — Катя раптом зосередилася, її погляд став гострим. — Вони завантажували його в мою підсвідомість. Вони хотіли, щоб я стала ключем до «Спадкоємця». Тепер цей ключ у мене в голові, і я використаю його проти них.

— Вони катували тебе? — прямо запитав Артем, дивлячись дівчині в очі.

Катя здригнулася, і на мить у її очах промайнув той самий жах, який вони бачили в психлікарні.

— Фізично — ні. Це було гірше. Вони змушували мене знову і знову переживати мої найгірші спогади, перетворюючи їх на дані. Вони хотіли зламати мою особистість, щоб залишився лише чистий розум без емоцій. Але я думала про вас. Про те, що Анна чекає на мене. Це допомогло мені не розчинитися в цифрах.

Артем поклав руку Сашкові на плече.

— Ми витягли її не просто так, Саш. Без Каті ми б не знали про метеостанцію. Без неї ми б не встигли втекти з Києва до того, як «Егіда» заблокувала всі виїзди.

— Я знаю, — Сашко-старший нарешті сховав пістолет у кобуру. — Але тепер вони полюють на нас ще завзятіше. Порятунок Каті став для них особистою образою. Вони не прощають втрату своїх «технологій».

Анна мовчала, слухаючи їхню розмову. Вона бачила, як ці троє чоловіків та дівчина-хакер за останні дні стали чимось більшим, ніж просто спільниками. Це був союз тих, хто відмовився бути частиною системи.

— Дякую вам, — тихо сказала Катя, дивлячись на кожного по черзі. — За те, що не залишили мене в тому підвалі. За те, що ризикували життям під кулями охорони.

— Ми одна команда, — відповів Артем, сідаючи назад за кермо. — А тепер відпочивайте. Скоро світанок, і нам треба бути на метеостанції. Якщо Катя каже, що ми можемо «осліпити» їхніх богів у небі, значить, ми це зробимо.

Вантажівка знову занурилася в тишу. Спогади про «Тиху гавань» залишилися в лісовій темряві, але вони зміцнили їхню волю. Тепер вони знали: якщо вони змогли вирвати людину з лап «Егіди» один раз, вони зможуть перемогти їх знову.

Сашко-старший заліз у кузов, Артем заплющив очі на десять хвилин сну, а Анна залишилася сидіти поруч із Катею, слухаючи, як вітер шумить у верхівках дерев, обіцяючи холодний, але вільний ранок.