РОЗДІЛ 12: Залізна тиша

Стара вантажівка, яку Сашко-старший роздобув через свої старі зв’язки в органах, важко пробивалася крізь густий туман, що розлігся над трасою. Фари вихоплювали з темряви лише покручені гілки придорожніх дерев та іржаві знаки, які вказували шлях на захід. Артем сидів за кермом, його пальці так міцно стискали обід, що суглоби побіліли. Він не вмикав дальнє світло, щоб не привертати зайвої уваги — кожен люмен зараз міг стати смертельним вироком.

Анна сиділа на пасажирському сидінні, притиснувши до себе Віктора. Хлопчик знову впав у якийсь дивний, важкий сон. Його дихання було занадто рівним, занадто механічним. Анна дивилася на Катю, яка облаштувалася на задньому сидінні, оточена моніторами та кабелями. Після того, як вони витягли дівчину з того пекла «Тихої гавані», Катя майже не випускала з рук свій модифікований ноутбук. Вона була блідою, з темними колами під очима, але її пальці літали по клавішах із неймовірною швидкістю. Вона була їхнім єдиним шансом вижити в світі, де кожна камера спостереження стала ворогом.

— Ми проїхали черговий блокпост через старі лісові стежки, — глухо промовив Сашко-старший, який сидів поруч із Катею, не відриваючись від чищення свого автомата. — Але чим ближче ми до Рівного, тим більше камер на дорогах. Артеме, ми не зможемо вічно грати в хованки на асфальті. Нам треба піти в "зеленку".

— Катю, що там у мережі? — запитав Артем, не зводячи очей з дороги, яка ставала дедалі гіршою.

Дівчина поправила окуляри, її обличчя підсвічувалося синім світлом екрана. Вона нахмурилася, дивлячись на потік даних, який звичайній людині здався б просто хаосом.

— «Егіда» запустила глобальний пошуковий алгоритм «Цербер». Вони не використовують поліцію — вони використовують приватні супутникові мережі зв’язку. Я заблокувала наші мобільні сигнали та підмінила GPS-координати вантажівки, але вони сканують теплові підписи. Наша машина для них — як яскрава крапка на чорному папері. Кожні десять хвилин над нашим сектором проходить супутник радіорозвідки.

Анна відчула, як холодний піт проступив на чолі. Вона міцніше обійняла сина, відчуваючи тепло його маленького тіла.

— Катю, ти казала, що після вибуху вежі в Києві вони втратять контроль. Чому вони все ще нас бачать?

— Я недооцінила їхню автономність, Анно, — Катя повернула монітор так, щоб було видно червоні зони на карті. — Вежа була лише мозковим центром. Але «тіло» корпорації — це розгалужена мережа серверів по всьому світу. Вони активували протокол «Відлуння». Тепер кожен вуличний дрон, кожна камера спостереження з функцією розпізнавання облич працює на них. Ми боремося не з людьми, а з алгоритмом, який не втомлюється.

Раптом портативна рація Каті видала різкий статичний шум. Через тріск прорвався холодний чоловічий голос, позбавлений будь-яких емоцій:

— «...об’єкт Спадкоємець зафіксовано в квадраті 44-12. Рухається на захід. Надати дозвіл на використання термічних зарядів для зупинки транспорту. Пріоритет — живий вантаж».

— Це вони! — скрикнула Катя, гарячково вимикаючи сканер. — Вони запеленгували наш двигун через супутник «Аргус-5». Нам залишилося менше трьох хвилин до того, як вони наведуть дрони!

Артем різко вивернув кермо праворуч, звертаючи з основної траси на вузьку, порослу травою лісову дорогу. Вантажівку підкинуло так сильно, що голова Анни ледь не вдарилася об скло. Гілки дерев почали бити по кабіні, наче довгі пазурі, що намагаються витягнути їх назовні.

— Катю, ти можеш «осліпити» цей супутник? — крикнув Артем, перемикаючи передачу на понижену, щоб подолати крутий підйом.

— Мені потрібен прямий доступ до потужної антени! — відгукнулася дівчина, намагаючись втримати ноутбук на колінах. — Тут, у лісі, сигнал занадто слабкий. Але за п’ять кілометрів звідси є стара метеостанція. Якщо я підключуся до їхнього ретранслятора, я зможу подати зворотний імпульс, який виведе супутник з ладу на кілька годин. Це дасть нам вікно, щоб зайти в гори.

— Сашку, готуй димові шашки та термоплівку, — скомандував Артем. — Ми не доїдемо до метеостанції, якщо вони вишлють ударні дрони. Нам треба стати "невидимками".

Вантажівка ревла, пробираючись крізь гущавину. Віктор раптом розплющив очі. Він не плакав, не кликав маму. Його погляд був спрямований у стелю кабіни, наче він міг бачити крізь метал.

— Вони вже не дивляться на нас, мамо, — сказав він дивно спокійним, майже механічним голосом, від якого в Анни по спині побігли мурашки. — Вони дивляться крізь нас. Система шукає помилку в коді лісу.

Анна здригнулася. Кожного разу, коли син говорив такі речі, їй здавалося, що в його тілі на мить прокидається той самий «Спадкоємець», якого так прагнула корпорація. Вона глянула на Катю, і та теж помітила дивну поведінку дитини. Хакери завжди боялися того, чого не могли пояснити кодом.

— Артеме, стій! — раптом крикнула Катя, вказуючи на червоний індикатор, що почав несамовито блимати. — Дрон-мисливець прямо над нами! Радіус ураження — 50 метрів!

Артем різко натиснув на гальма. Машину занесло на вологому листі, і вона зупинилася в глибокому яру, схованому під кронами величезних старих дубів. Всі вискочили з кабіни. Повітря було вологим, холодним і пахло прілою хвоєю.

— Швидше, накривайте двигун! — Сашко-старший розгорнув великий рулон сріблястої термоплівки, яка мала приховати тепло капота.

Вони працювали в повній тиші, чуючи лише власне важке дихання. Десь високо в небі, над верхівками дерев, почулося тонке, комарне дзижчання. Це не був звук природи. Це був звук високотехнологічної смерті. Ударний дрон «Егіди» кружляв над лісом, наче хижий птах, вишукуючи залишкове тепло двигуна серед холодного лісу.