РОЗДІЛ 11: Попіл на дні пам'яті

Ранок після падіння цитаделі «Егіда» не приніс очікуваного полегшення. Місто задихалося від гару та звуків сирен, які не вщухали вже кілька годин, розрізаючи густе ранкове повітря. Десь там, у діловому центрі, догорали залишки дзеркальної вежі, перетворюючись на велетенський надгробок із покрученого металу. Разом із цією спорудою в небуття пішли мільярди терабайтів даних, які мали змінити хід людської історії, поневоливши її. Але тут, на далекій околиці, у покинутому дачному кооперативі біля річки, панувала мертва, майже неприродна тиша.

Анна стояла біля вікна старої дерев’яної веранди, спостерігаючи за тим, як сонце повільно, наче неохоче, піднімається над горизонтом. Її пальці, все ще вимазані в технічному мастилі, перемішаному з попелом та краплями чужої крові, дрібно тремтіли. Вона відчувала себе спустошеною, наче той самий вірус «Чистий аркуш» пройшовся не лише по серверах корпорації, а й по її власній пам'яті.

Перед очима все ще стояв Максим. Його останній подих, спалах електрики, що випалив його зсередини, і той дивний, майже людський погляд, який він кинув на неї за секунду до кінця. Ким він був насправді? Жертвою амбіцій її батька, Олександра Бєлова, чи монстром, який просто хотів знайти своє місце у світі, де йому ніколи не було місця? Анна здригнулася. Вона згадувала батька — його добру посмішку, запах його старого пальта... Як людина, що так сильно її любила, могла створити щось настільки жахливе?

— Ти не заснула ні на хвилину, — голос Артема пролунав ззаду тихо, але впевнено.

Він підійшов ближче, і вона відчула запах пороху та дощу, що все ще тримався на його куртці. Артем поклав важкі, мозолисті долоні їй на плечі. Його дотики мали бути заспокійливими, але вона відчувала, наскільки напружені його власні м’язи. Артем не міг розслабитися. Професійна деформація досвідченого слідчого змушувала його кожну секунду очікувати удару з темряви. Він надто добре знав цей світ: такі гідри, як «Егіда», не вмирають від того, що їм відрубали одну голову. Вони мають філії в кожній великій столиці, «сплячих» агентів у силових структурах та запасні сервери, приховані глибоко під льодами Антарктики чи в пустелях Невади.

— Я думаю про тата, — промовила Анна, не повертаючи голови, дивлячись на те, як перший промінь сонця відбивається у річковій воді. — Максим сказав, що я принесла йому останній елемент пазла. Артеме, якщо мій батько дійсно закодував щось у ДНК Віктора... чи можемо ми бути впевнені, що вірус це знищив? Чи ми просто стерли цифрову частину, залишивши біологічну міну сповільненої дії всередині нашого сина?

Артем зітхнув і м'яко, але рішуче розвернув її до себе. Він бачив її блідість, темні кола під очима, що робили її обличчя схожим на порцелянову маску.

— Ми зробили все, що було в наших силах, Анно. Віктор зараз спить у сусідній кімнаті. Справжнім, глибоким дитячим сном, уперше за багато тижнів. Він не марить цифрами, не шепоче латиною чи кодами. Він просто дитина. Це вже перемога. Можливо, найбільша в нашій історії.

Вони пройшли до вітальні, де на обшарпаному дивані, накрившись брудним армійським пледом, спав Сашко-старший. Поруч, у кріслі, дрімала Катя, міцно притискаючи до грудей розряджену рацію. Ця невелика група втікачів, об’єднана лише страхом та ненавистю до корпорації, стала за ці дні справжньою родиною.

Артем увімкнув старий телевізор на мінімальну гучність. На екрані миготіли кадри з гелікоптера: руїни вежі «Егіда» все ще диміли, нагадуючи випалену пустку посеред процвітаючого міста. Дикторка з напруженим обличчям повідомляла про «масштабну техногенну катастрофу» та «можливий терористичний акт невідомого угруповання». Жодного слова про «Меморі-Нет», жодної згадки про «Номера Один». Влада, як і очікувалося, ретельно зачищала інформаційне поле, перетворюючи глобальну загрозу на звичайний кримінал.

— Вони називають нас терористами, — гірко прошепотіла Катя, яка щойно розплющила очі від звуку телевізора. — Яка іронія. Ми врятували мільйони людей від перетворення на керованих ляльок, а тепер ми — найбільш розшукувані злочинці у країні.

— Саме тому нам потрібно зникати, — Артем різко вимкнув телевізор, занурюючи кімнату в напівтемряву. — Сашко, вставай. Час виходити. У нас є план?

Сашко-старший важко піднявся, хрумтячи шиєю. Він підійшов до столу, де була розстелена стара паперова карта — жодних навігаторів, жодних GPS, що могли б видати їхнє місцеперебування.

— Конвой, який я намагався викликати через своїх людей, не з’явився. Це означає тільки одне: мої старі зв’язки або мертві, або «Егіда» контролює канали МВС навіть зараз. Єдиний шлях — на захід, у Карпати. У мене там є мисливський будинок у такому глухому куті, де навіть вовки не виють. Жодної електрики, жодного інтернету. Тільки ліс, гори та мох.

— Віктору потрібен спокій, — погодилася Анна, дивлячись на двері спальні. — Але ми не можемо просто втекти. Якщо «Номер Один» зберіг копію себе десь у хмарі... він знайде шлях назад. Він не пробачить нам те, що сталося в Секторі 9.

— Для відновлення йому потрібні ресурси, — втрутилася Катя, перевіряючи свій ноутбук, який тепер служив лише як друкарська машинка. — Весь фінансовий актив «Егіди» був зав’язаний на головному сервері. Вірус не просто видалив дані, він запустив ланцюгову реакцію, що заблокувала їхні офшорні рахунки. На якийсь час вони — банкрути. Це наш єдиний шанс.

Раптом із кімнати Віктора почувся дивний звук. Це не був плач і не крик. Це було тихе, монотонне постукування. Тук-тук... тук... тук-тук-тук.