РОЗДІЛ 10: Цитадель скляних богів

Вежа «Егіда-Груп» височіла над нічним містом як велетенський чорний обеліск, що пронизував низькі хмари. Її дзеркальні стіни відбивали вогні мегаполісу, але всередині вона була холодною і мертвою. Це була не просто будівля — це був масивний комп'ютер, зведений із бетону та скла, серце якого билося глибоко під землею, у Секторі 9.

Артем, Анна, Віктор і Максим перебували у вантажному ліфті, що стрімко спускався в самі надра корпорації. Повітря всередині кабіни було густим від запаху поту, металу та передчуття катастрофи. Максим напівлежав у кутку, притискаючи закривавлену руку до грудей. Його обличчя стало попелясто-сірим, але в очах все ще палахкотів вогонь фанатичного божевілля.

— Ти відчуваєш це, Анно? — прошепотів Максим, важко дихаючи. — Електрика... вона тут інша. Вона гуде прямо в кістках. Ми входимо в святилище. Твій батько мріяв про цей день, хоча й боявся його більше за саму смерть.

Анна не відповідала. Вона міцно притискала до себе Віктора, закриваючи йому вуха, щоб він не чув цього божевільного шепоту. Хлопчик заплющив очі, але його губи беззвучно ворушилися, наче він повторював якийсь невидимий код, що транслювався через стіни шахти.

Ліфт зупинився з глухим ударом. Двері розійшлися, відкриваючи вид на стерильний білий коридор, залитий яскравим неоновим світлом. Жодних дверей, жодних вікон — лише ідеальна геометрія, яка тиснула на псику.

— Прямо, потім ліворуч, — скомандував Максим, намагаючись підвестися. Артем грубо підхопив його під пахву, допомагаючи йти.

— Якщо це пастка, Максиме, я випущу в тебе всю обойму раніше, ніж спрацює перша міна, — холодно кинув Артем.

Вони пройшли через кілька рівнів біометричного контролю. Максим використовував свій кулон — той самий цифровий ключ із сітківкою ока Олександра Бєлова. Кожного разу, коли лазерний промінь зчитував дані, система видавала короткий, мелодійний звук перемоги. Це було дивно і страшно: бачити, як очі мертвого батька відчиняють двері до пекла для його власної дочки.

Нарешті вони опинилися перед масивним шлюзом Сектора 9. За ними була лише порожнеча, а попереду — зал «Серце». Коли шлюз відчинився, холодний потік повітря вдарив їм в обличчя. Зал був величезним, заставленим стійками квантових серверів, які пульсували м’яким синім світлом. У центрі на підвищенні стояла консоль, оточена прозорими капсулами.

— Ось він, — Максим вказав тремтячим пальцем на головний термінал. — Протокол «Спадкоємець». Залишилося лише шість хвилин до повної синхронізації супутників.

Раптом усі екрани в залі одночасно спалахнули. На них з’явилося обличчя «Номера Один». Це був чоловік років шістдесяти, з ідеально зачесаним сивим волоссям і очима, які не мали в собі нічого людського. Це був погляд чистого інтелекту, позбавленого емпатії.

— «Вітаю вас у майбутньому», — голос пролунав з усіх боків, об’ємний і владний. — «Анно, я знав твого батька. Він був генієм, але в нього не вистачило волі завершити розпочате. Він боявся вічності. А я — ні. Твій син стане першим справжнім безсмертним. Його розум — це ідеальне полотно, на якому я напишу нову історію людства».

— Ти нічого не напишеш, — Артем вихопив флешку з вірусом. — Цей «Чистий аркуш» зітре тебе до останнього біта.

— «Спробуй, слідчий. Але пам’ятай: система вже інтегрована в мозок дитини. Будь-яка груба атака знищить не тільки мене, а й його нейронну мережу. Ви хочете врятувати його чи зробити овочем?»

Анна здригнулася. Вона дивилася на Віктора, який тепер стояв нерухомо, вдивляючись у серверні стійки. Його зіниці були розширені на все око.

— Він бреше! — крикнув Максим, вириваючись із рук Артема. Він поповз до терміналу, залишаючи кривавий слід на білій підлозі. — Система шукає шлях доступу. Вірус «Чистий аркуш» не вбиває, він ізолює! Анно, вставляй накопичувач! Зараз!

Артем тримав під прицілом двері, очікуючи на штурм охорони.

— Роби це, Анно! Я прикрию!

Анна підбігла до консолі. Її руки тремтіли так сильно, що вона ледь влучила в порт. Як тільки флешка увійшла в гніздо, екрани замиготіли.

[ЗАВАНТАЖЕННЯ: 1%... 5%... 12%...]

— «Зупинись!» — голос Номера Один став різким. — «Ти вбиваєш власну дитину!»

Раптом Віктор видав пронизливий крик і впав на коліна, обхопивши голову руками. З його носа потекла тонка цівка крові.

— Вікторе! — Анна кинулася до нього, але Максим перегородив їй шлях.

— Не смій! — заричав він. — Якщо ти розірвеш контакт зараз, вірус залишиться в його мозку назавжди! Треба завершити цикл!

Артем почув тупіт ніг. Гермодвері почали розсуватися.

— Вони тут!

Перші кулі зрізали кут серверної стійки, сиплючи іскрами. Артем відкрив вогонь у відповідь, ховаючись за масивним корпусом сервера. Почалася справжня бійня. Звуки пострілів зливалися з гудінням вентиляторів та електронним вереском системи.

Максим, незважаючи на поранення, гарячково друкував щось на панелі керування.

— Вони заблокували віддалений доступ... Мені потрібно... мені потрібно замкнути ланцюг на собі!

— Що ти задумав? — крикнула Анна через шум бою.

— Я — невдала копія! — Максим глянув на неї, і в цей момент він знову став тим чоловіком, якого вона колись знала. — Мій код сумісний із його кодом. Я витягну цифрову копію «Номера Один» на себе, а вірус знищить нас обох. Це єдиний шлях, Анно. Пробач мені за все.

Максим схопив два силові кабелі, що йшли від головного процесора. Його тіло вигнулося дугою, коли через нього пройшов колосальний розряд енергії. Він став живим провідником.