РОЗДІЛ 9: Код Юди

Нічний туман окутав будівлю Слідчого ізолятора, перетворюючи вежі з охоронцями на примарні силуети. Після втечі з бункера група Артема діяла на залишках адреналіну. План був божевільним: проникнути в одну з найбільш захищених тюрем країни, щоб витягти людину, яку вони самі туди запроторили лише кілька днів тому.

— У нас є десять хвилин, поки «Егіда» не вирахувала наш маршрут через міські камери, — Артем перевіряв спорядження в напівтемряві фургона. — Сашко, ти на зв’язку з Катею. Як тільки ми виведемо його — рвемо до центру.

Анна сиділа поруч із Віктором. Хлопчик прийшов до тями, але мовчав, міцно тримаючи матір за руку. Його очі знову стали нормальними, але в них читався такий досвід, якого не повинно бути в дитини.

— Я піду з тобою, — сказала Анна, підводячись.

— Ні, це занадто небезпечно, — відрізав Артем.

— Він не заговорить із тобою, Артеме. Він ненавидить тебе. Але він одержимий мною. Тільки я зможу змусити його співпрацювати.

Артем завагався, але кивнув. Вони використовували старі коди доступу Артема, які ще не встигли анулювати в системі. Коридори СІЗО зустріли їх брязкотом залізних засувів та важким запахом безнадії.

Камера №402 була в самому кінці коридору для особливо небезпечних. Коли двері відчинилися, вони побачили Максима. Він сидів на нарах, ідеально прямо, незважаючи на поранену ногу. Його обличчя в холодному світлі лампи здавалося висіченим із каменю.

— Я чекав на вас раніше, — прохрипів Максим, навіть не повернувши голови. — «Егіда» вже почала завантаження? Я відчуваю, як цифрова луна дрижить у повітрі.

— Нам потрібен доступ до головного сервера, — Артем підійшов впритул до решітки. — Ти знаєш архітектуру «Меморі-Нет». Допоможи нам стерти протокол, і ми витягнемо тебе звідси.

Максим нарешті подивився на них. Його погляд зупинився на Анні. В його очах спалахнуло щось схоже на хворобливе захоплення.

— Ви хочете вбити Бога в цій дитині? Яка іронія. Ви прийшли до Юди по допомогу.

— Ти в списку на ліквідацію, Максиме, — сказала Анна, роблячи крок вперед. — Для них ти — відпрацьований матеріал, який забагато знає. Якщо ми не виведемо тебе зараз, ти не доживеш до ранку. Вони прийдуть за «Спадкоємцем», а тебе просто приберуть як свідка.

Максим встав, спираючись на стіну. Він посміхнувся, і ця посмішка була страшнішою за будь-який оскал.

— Добре. Я введу вас у цитадель. Але не тому, що хочу врятувати хлопчика. А тому, що я хочу бачити, як обличчя «Номера Один» спотвориться від люті, коли його безсмертя розсиплеться на нулі та одиниці.

Втеча була стрімкою. Завдяки Сашку, який зламав систему спостереження блоку, вони вивели Максима через господарський вихід. Але на виїзді з території їх уже чекали. Чорні седани з тонованим склом перекрили дорогу.

— Вони тут! — крикнув Сашко, вивертаючи кермо фургона.

Почалася шалена погоня через нічне місто. Кулі вибивали іскри з асфальту. Артем відстрілювався з задніх дверей, а Максим, сидячи на підлозі фургона, почав диктувати Анні послідовність команд для ноутбука.

— Пиши! — командував він. — Код доступу «Аїд-7». Вони використовують біометричний фільтр. Нам потрібна сітківка ока когось із ради директорів.

— Де ми її візьмемо?! — крикнула Анна, намагаючись влучити по клавішах під час різких поворотів.

— У мене є цифровий зліпок ока твого батька, — Максим дістав із-за пазухи кулон, який охоронці дивним чином не помітили. — Він завжди знав, що цей день настане. Твій батько був не просто вченим, він був параноїком.

Раптом сильний удар стряснув фургон. Один із седанів протаранив їх у бік. Машину занесло, і вона врізалася у вітрину старого магазину. Скло посипалося градом.

— Всі живі? — Артем першим вибрався з машини, тримаючи сектор під прицілом.

Віктор плакав, Анна притискала його до себе. Максим виповз із понівеченого фургона, важко дихаючи.

— Вони близько... — прошепотів хлопчик, вказуючи на дах сусідньої будівлі.

Червона крапка лазерного прицілу з’явилася на грудях Артема. Але Максим, зробивши неймовірне зусилля, штовхнув його вбік. Куля прошила плече самого Максима.

— Чому? — здивовано запитав Артем, затягуючи його в укриття.

— Ти мені потрібен живим... щоб донести мене до сервера, — видавив Максим, втрачаючи свідомість від болю. — Наступний крок... вежа «Егіди». Підвал... сектор 9.

Над містом пролунало виття сирен. Це була не поліція. Це була приватна армія, яка не знала жалю. Артем підхопив Максима, Сашко взяв Віктора, і вони зникли в лабіринтах підземних переходів. Битва за майбутнє перейшла у свою фінальну стадію.