РОЗДІЛ 8: Залізна завіса

Бункер зустрів їх важким запахом іржі, бетону та мастила. Це була підземна споруда, побудована ще в 60-х роках: товстелезні гермодвері, стіни, оббиті свинцевими листами, і повна відсутність будь-якого зовнішнього зв'язку. Тут, під тридцятиметровим шаром землі, «Егіда-Груп» була сліпою.

Артем зачинив останній засув і важко сперся на стіну. Його дихання було хрипким. Анна обережно поклала Віктора на старе армійське ліжко. Хлопчик не пручався, але його погляд залишався порожнім. Він нагадував ляльку, у якої обрізали ниточки, за які смикав ляльковод.

— Тут ми в безпеці, — сказала Катя, вмикаючи тьмяні лампи, що живилися від старого дизель-генератора. — Жоден сигнал не пройде крізь ці стіни. Ми в «мертвій зоні».

— Питання в тому, як довго ми зможемо тут сидіти, — Сашко-старший виклав на залізний стіл свою зброю та кілька рацій. — Рано чи пізно вони почнуть фізичний пошук. А з їхніми ресурсами вони перериють кожен підвал у країні.

Артем мовчки підійшов до столу. Він витяг ту саму флешку.

— Нам не треба сидіти тут вічно. Нам потрібно зрозуміти, як розірвати зв'язок між Віктором і цією системою.

Анна підійшла ближче, її голос був сповнений болю.

— Ти чув, що він сказав? «Людина в комп'ютері». Артеме, вони не просто спостерігають. Вони вже завантажили щось у нього. Максим не просто перевіряв сумісність — він почав процес.

Артем почав переглядати останні файли, які він встиг скопіювати перед атакою на мережу. Серед нескінченних рядків коду він знайшов особистий щоденник Олександра Бєлова. Відеофайл, датований 2016 роком.

На екрані з’явилося обличчя батька Анни. Він виглядав набагато старшим, ніж вона його пам'ятала. Його руки тремтіли, а очі були повні жаху.

«Якщо ви бачите це, значить, я вже мертвий, а "Егіда" знайшла шлях до завершення проєкту. Я створив монстра, намагаючись врятувати людство від забуття. Технологія "Меморі-Нет" не просто записує спогади. Вона створює цифрову копію свідомості, яка може існувати автономно. Максим був моєю першою помилкою — його психіка була занадто слабкою. Але я зрозумів, що єдиний спосіб зробити передачу стабільною — це використовувати кровну спорідненість. Мій онук... Віктор... Пробач мені, Анно. Я закодував у його ДНК ключ доступу, який неможливо зламати ззовні. Але "Егіда" знає про це. Вони хочуть завантажити в нього особистість свого лідера. Вони хочуть створити безсмертного диктатора в тілі дитини».

Анна затиснула рот рукою, щоб не закричати.

— Він знав... Він знав і все одно залишив це в ньому.

— Він залишив і протиотруту, — Артем швидко гортав документи. — Ось воно. Протокол «Чистий аркуш». Це програмний вірус, який може повністю стерти цифровий слід із мозку, не пошкодивши при цьому особистість дитини. Але для його активації нам потрібен доступ до головного сервера «Егіди».

— Який знаходиться в центрі міста, в їхній цитаделі, — додав Сашко-старший, похитавши головою. — Це самогубство. Туди не пробратися навіть із цілим батальйоном.

— Нам не потрібен батальйон, — Артем підвів голову, і в його очах спалахнув небезпечний вогонь. — Нам потрібен той, хто знає всі входи і виходи. Той, хто ненавидить їх так само сильно, як і ми.

— Ти про що? — запитала Катя.

— Нам потрібен Максим, — відрізав Артем. — Він працював на них роками. Він знає систему безпеки. І зараз він у СІЗО, злий і відкинутий своїми ж господарями. Він — наш єдиний квиток всередину.

— Ти збожеволів! — Анна вхопила його за руку. — Він вб’є нас усіх при першій же нагоді!

— У нього не буде нагоди, — Артем притягнув її до себе. — Або ми викрадаємо Максима з-під варти і змушуємо його допомогти, або ми сидимо в цьому бункері, поки Віктор остаточно не перетвориться на судину для чужого розуму. Вибору немає, Анно.

У цей момент Віктор, що лежав на ліжку, раптом сів. Його очі були широко розплющені, а зіниці розширені так, що майже не було видно райдужки.

— Сім... чотири... дев'ять... два... — почав він монотонно диктувати цифри.

— Що це? — Катя злякано відступила.

— Це координати, — прошепотів Артем, дивлячись на екран ноутбука. — Вони активували маячок всередині нього. Навіть без мережі, через супутникову частоту низького рівня. Вони знають, де ми. У нас немає часу.

Зверху, над масивними бетонними плитами бункера, пролунав далекий, але чіткий звук лопатей важкого вертольота. Слідом за ним — глухий удар, від якого зі стелі посипалася побілка.

— Почалося, — Сашко-старший пересмикнув затвор автомата. — Виводьте дітей через вентиляційний тунель. Я їх затримаю.

— Ні, Сашку, ми йдемо разом, — Артем схопив Віктора на руки. — План змінюється. Ми йдемо до Максима прямо зараз. Бо якщо «Егіда» забере Віктора раніше, ніж ми отримаємо код — світ назавжди забуде, що таке свобода.

Вони кинулися в напівтемряву запасного виходу, а за їхніми спинами перші термічні заряди почали пропалювати гермодвері бункера. Залізн

а завіса впала. Полювання вийшло на новий рівень.