РОЗДІЛ 7: Цифровий привид

Минуло три дні з моменту штурму «Тихої гавани», але для Анни час неначе застиг у густому, сірому тумані. Вони оселилися в безпечній квартирі-явочній, яку надав Сашко-старший через свої канали в управлінні. Це було місце без вікон у житловій зоні, зі сталевими дверима та автономною системою вентиляції.

Віктор спав у сусідній кімнаті. Лікарі вивели з його організму залишки токсинів, але малюк став мовчазним. Він більше не будував вежі з кубиків — він просто сидів і дивився в одну точку, наче прислухаючись до чогось, що могли чути лише його маленькі вуха.

Анна сиділа за кухонним столом, спостерігаючи за Артемом. Він не спав уже понад сорок годин. Перед ним лежав ноутбук, під’єднаний до моніторів через складну систему шифрування. Та сама флешка, яку він забрав із клініки, нарешті «здалася» під напором зламувачів кодів.

— Є щось? — тихо запитала Анна, ставлячи перед ним чашку міцної чорної кави.

Артем потер запалені очі й повернув монітор до неї.

— Це не просто архів, Анно. Це база даних під назвою «Меморі-Нет». Твій батько, доктор Олександр Бєлов, розробляв технологію передачі когнітивних патернів. Простіше кажучи — він шукав спосіб записувати людську пам'ять та досвід на цифрові носії.

Анна відчула, як по спині пробіг холодок.

— Він хотів лікувати Альцгеймер... Він казав, що хоче повертати людям їхні спогади.

— Спочатку — так, — Артем натиснув клавішу, і на екрані з’явилися скани секретних контрактів. — Але в 2014 році фінансування перехопила структура під назвою «Егіда-Груп». Вони побачили в цьому не ліки, а зброю. Можливість «стирати» особистість ворога і «записувати» туди потрібну інформацію. Або створювати ідеальних агентів, які мають навички десятків майстрів, просто завантажуючи їх у мозок.

— Максим... він був одним із них? — прошепотіла Анна.

— Максим був невдалим експериментом, — відповів Артем. — Його мозок не витримав навантаження, тому він з’їхав із глузду і став тим чудовиськом, якого ми знали. Але він був лише прототипом. У цих файлах згадується «Спадкоємець». Це біологічно чистий суб'єкт, чий мозок ідеально підходить для фінальної версії завантаження.

Артем зробив довгу паузу і подивився в бік кімнати, де спав Віктор.

— Максим не просто так викрав його, Анно. Він тестував його. У клініці він під’єднав Віктора до системи не для того, щоб убити, а щоб перевірити сумісність. Твій син — єдина дитина, чия генетика ідеально збігається з параметрами твого батька. Він і є «Спадкоємець».

Анна відчула, як стіни квартири почали стискатися. Її син був не просто жертвою — він був призом у грі, яку почав її батько і яку тепер продовжували невидимі ляльководи.

Раптом на екрані ноутбука з’явилося вікно чату. Жодних імен, жодних адрес — лише чорний фон і білі літери.

«ВИ ДИВИТЕСЯ ТУДИ, КУДИ НЕ ВАРТО, СЛІДЧИЙ».

Артем миттєво почав відстежувати сигнал, але його пальці завмерли на клавіатурі.

— Вони вже тут. Вони в нашій мережі.

«МАКСИМ БУВ ІНСТРУМЕНТОМ. ГРУБИМ І НЕСТАБІЛЬНИМ. МИ ДЯКУЄМО ВАМ ЗА ТЕ, ЩО ВИЙНЯЛИ ЦЮ СКАЛКУ З НАШОГО ПАЛЬЦЯ».

— Хто ви?! — вигукнув Артем, друкуючи відповідь.

«МИ — МАЙБУТНЄ. А ВІКТОР — КЛЮЧ ДО НЬОГО. ВІДДАЙТЕ ЙОГО ДОБРОВІЛЬНО, І ВИ З АННОЮ ОТРИМАЄТЕ ЖИТТЯ, ПРО ЯКЕ МРІЯЛИ. ВІДМОВТЕСЯ — І МИ ПЕРЕТВОРИМО ВАШЕ ІСНУВАННЯ НА ТАКЕ ПЕКЛО, ПОРІВНЯНО З ЯКИМ "ТИХА ГАВАНЬ" ЗДАСТЬСЯ РАЄМ».

У цей момент у квартирі згасло світло. Червоні індикатори аварійного живлення почали блимати, наповнюючи кімнату кривавими відблисками. Артем вихопив зброю і штовхнув Анну на підлогу.

— Забирай Віктора! У нас є три хвилини, поки вони не заблокують ліфти! — скомандував він.

Анна забігла в кімнату сина. Віктор уже не спав. Він стояв посеред ліжка, дивлячись у куток кімнати, де на стіні танцювала тінь від миготливого індикатора.

— Мамо, — сказав він дивно спокійним, майже механічним голосом. — Людина в комп’ютері каже, що час повертатися додому.

Серце Анни ледь не зупинилося. Вона схопила сина на руки, відчуваючи, як він дивно обм’як, наче його розум був десь в іншому місці.

Вони вибігли в коридор саме в той момент, коли з вентиляційної шахти почав сочитися білий газ. Артем стріляв у камери спостереження, які поверталися за ними, наче очі хижака.

— Вони знають кожен наш крок! — крикнув він, вибиваючи двері на пожежну драбину.

На вулиці на них уже чекав Сашко на мотоциклі та стара вантажівка Каті.

— Швидко всередину! — Катя махнула рукою. — Я знайшла місце, де немає жодного цифрового сигналу. Старий закинутий бункер зв'язку часів холодної війни. Тільки там ми зможемо подумати.

Вантажівка рвонула з місця, зникаючи в нічних вулицях міста. Але Анна, притискаючи до себе Віктора, бачила в дзеркалі заднього виду, як на кожному перехресті камери трафіку синхронно повертаються в їхній бік.

Система не просто спостерігала. Система почала полювання на свій найцінніший актив. А Максим, сидячи у своїй одиночній камері в СІЗО, дивився в стелю і по

сміхався — він знав, що «Номер Один» ніколи не програє.