РОЗДІЛ 6: Спадкоємець тіні

Запах пороху та озону змішався з холодним ранковим повітрям, що вривалося крізь вибиті двері клініки. Коридори «Тихої гавани», які ще годину тому належали привидам минулого, тепер заполонили люди в чорній уніформі з написами «Спецназ». Промені ліхтарів розрізали напівтемряву, а закривавленого Максима вже виносили на ношах, пристебнутого ременями так міцно, наче він міг розірвати їх силою самої лише люті.

Артем стояв біля вікна операційного блоку, спостерігаючи за тим, як медики обережно перекладають Віктора в реанімобіль. Поруч була Анна — вона відмовлялася відпускати руку сина, поки лікарі не запевнили її, що малюк просто перебуває під дією глибокого седативного препарату і скоро прокинеться.

— Це справді скінчилося? — запитала Анна, підійшовши до Артема. Її обличчя було вимазане сажею, а погляд здавався скляним.

Артем обійняв її за плечі, але його очі не виражали спокою. Він дивився на порожній металевий стіл, де щойно лежав планшет Максима. Планшет тепер був у руках експертів-криміналістів, але те, що Артем побачив на екрані в останню секунду, не давало йому дихати.

— Для нього — так, — відповів Артем, кивнувши в бік нош з Максимом. — Він проведе решту життя в камері для особливо небезпечних злочинців. Але він сказав про систему, Анно. Про спадок твого батька.

У цей момент до них підійшов Сашко-старший. Він витирав піт із чола, а його куртка була розірвана на рукаві.

— Артеме, тут щось дивне, — Сашко понизив голос. — Ми перевірили сервері закладу. Максим не просто відновив електрику. Він під’єднав клініку до зашифрованої мережі, яка не має стосунку до жодного офіційного провайдера. І ще... ми знайшли тіло того санітара в пральні. Він не був просто найманцем. Це колишній співробітник охорони твого батька, Анно. Людина, яка вважалася зниклою безвісти десять років тому.

Анна здригнулася. Минуле не просто поверталося — воно виявлялося набагато складнішим, ніж історія про одного божевільного лікаря.

— Мій батько... він був науковцем, — тихо сказала Анна. — Він займався дослідженнями пам’яті та когнітивних розладів. Але він ніколи не говорив про "проєкти". Він був доброю людиною.

— Максим вважав інакше, — Артем дістав із кишені маленьку флешку, яку він встиг витягти з одного з комп’ютерів у підвалі. — Він сказав: "Проєкт Спадкоємець". Я не думаю, що він мав на увазі себе.

До них підбігла Катя. Вона виглядала виснаженою, але її очі горіли рішучістю.

— Артеме, Анно! Я щойно розмовляла з Сашком-молодшим. Він прокинувся в машині спецназу. Він сказав, що коли їх вели через тунелі, Максим розмовляв із кимось по рації. Він називав цю людину «Номер Один» і сказав, що «дані передані, об’єкт у безпеці».

У кімнаті раптом стало дуже холодно. Артем глянув на флешку в своїй руці.

— Дані передані... — повторив він. — Максим не просто хотів помститися нам. Він використовував Віктора як приманку, щоб ми прийшли сюди і активували систему захисту, яка відкрила доступ до прихованих архівів.

— Тобто він переміг? — в голосі Анни почувся відчай.

— Ні, — Артем міцно стиснув флешку. — Ми живі. Віктор у безпеці. А це, — він підняв накопичувач, — це наша відповідь. Максим думав, що він єдиний спадкоємець цієї таємниці. Але він помилився.

Раптом до операційного блоку забіг один із криміналістів.

— Пане слідчий! Планшет... він самознищився. Програмний код перетворився на сміття. Ми не встигли нічого скопіювати.

Артем подивився на Анну, потім на Катю. Вони стояли посеред руїн місця, яке колись зламало їхні життя. Але тепер вони були разом.

— Нам треба їхати, — сказав Артем. — Тут більше немає чого ловити. Попереду довга ніч у відділку, а потім — ми маємо з’ясувати, хто такий «Номер Один».

Коли вони виходили з клініки, Анна востаннє озирнулася на похмуру будівлю. В променях висхідного сонця вона побачила маленьку постать у вікні на третьому поверсі — там, де колись була адміністрація її батька. Постать миттєво зникла в тіні, але Анна встигла помітити холодний блиск скла. За ними спостерігали.

— Ходімо, — Артем ніжно підштовхнув її до машини.

Вони сіли в позашляховик. Катя та Сашко поїхали з дітьми попереду в супроводі конвою. Артем завів двигун, і вони повільно рушили геть від «Тихої гавани».

— Артеме? — покликала Анна, дивлячись на дорогу.

— Так, кохана?

— Те, що Максим сказав про систему... Якщо вона дійсно існує, то Віктор ніколи не буде в безпеці, доки ми не знищимо її коріння.

Артем поклав руку на її коліно. Його погляд був спрямований вперед, у майбутнє, яке обіцяло бути ще складнішим за минуле.

— Значить, ми викорчуємо це коріння. Разом.

А далеко в місті, у висотці з дзеркального скла, на великому екрані в кабінеті без вікон з’явилося повідомлення: «Завантаження файлів "Спадкоємець" завершено. Почати фазу впровадження?».

Чиясь рука нат

иснула клавішу «ENTER».

Історія тільки починалася.