РОЗДІЛ 5: Дзеркало істини

Цифри на табло невблаганно змінювалися, заливаючи дзеркальну кімнату тривожним червоним світлом. 00:45... 00:44... Анна стояла в центрі цього скляного лабіринту, затиснута між сотнями власних відображень. Кожне з них виглядало наляканим, дезорієнтованим, саме такою, якою Максим хотів її бачити.

— Знайди справжнє дзеркало, — прошепотіла вона собі під ніс, намагаючись заспокоїти серцебиття.

Вона знала логіку Максима. Він обожнював символізм. Справжнє дзеркало не могло просто показувати її зовнішність — воно мало показувати те, що він вважав її «суттю». Анна почала повільно обходити кімнату, ігноруючи цокання годинника. Вона дивилася не на себе, а на деталі навколо. В одному відображенні вона помітила на своїй шиї слід від крапельниці, якого насправді не було. В іншому — її очі були закриті білою пов’язкою.

00:30...

Тим часом у підземеллі Артем відчував, як піт заливає йому очі. Він завис на руках, тримаючись за край вентиляційного отвору прямо над Максимом. Він бачив планшет у руках ворога: на екрані було розділене зображення — дзеркальна кімната з Анною та графік подачі препарату Віктору. Палець Максима ледь торкався червоної кнопки «Завершити цикл».

Артем знав: якщо він просто вистрілить, рефлекс Максима може спрацювати раніше, ніж куля зупинить його мозок. Йому потрібен був момент повної дезорієнтації лиходія.

— Ну же, Анно, — просичав Максим унизу, його обличчя викривилося в дикій гримасі. — Обери себе чи його. Твій батько теж колись обирав, і подивися, куди це його привело.

Ці слова стали ключем для Анни нагорі. «Мій батько». Вона різко розвернулася до дзеркала, яке стояло в самому кутку. У ньому вона була не дорослою жінкою, а маленькою дівчинкою з тим самим каштаном у руці. Це було єдине відображення, яке не повторювало її рухів.

00:15...

Анна не вагалася. Вона зняла важкий черевик і з усієї сили вдарила по склу. Дзеркало розлетілося на тисячі уламків, але за ним не було стіни. Там був невеликий закритий пульт із двома кнопками: «Скидання» та «Вибух».

— Я обираю правду, Максиме! — закричала вона, натискаючи «Скидання».

У той самий момент у операційному блоці пролунав різкий сигнал помилки системи. Максим на мить відвів погляд від планшета, здивовано дивлячись на монітори, що почали гаснути.

Це була та сама секунда.

Артем розтиснув пальці. Він приземлився Максиму на плечі, збиваючи його з крісла на підлогу. Планшет відлетів у бік, вдаряючись об металеву стійку. Максим, попри понівечене тіло, виявився неймовірно сильним. Він вихопив короткий ніж із-за халяви чобота і спробував ударити Артема в горло.

Почалася жорстока, мовчазна боротьба на підлозі серед дротів та медичного обладнання. Артем перехопив руку Максима, відчуваючи, як той хрипить йому в обличчя.

— Ти... все одно... не врятуєш їх... — видавив із себе Максим, намагаючись дотягнутися до пістолета, що випав у Артема під час падіння.

Анна, почувши звуки боротьби за стіною, кинулася до виходу з дзеркальної кімнати. Двері, що раніше були заблоковані, тепер піддалися. Вона влетіла в операційний блок саме в той момент, коли Максим зміг перекинути Артема і потягнувся до планшета, щоб активувати резервну систему.

— Ні! — Анна підхопила з підлоги важкий металевий штатив для крапельниць і з розвороту вдарила Максима по хворій нозі.

Дикий крик розірвав тишину клініки. Максим упав, обхопивши коліно. Артем миттєво скористався цим, навалився зверху і зафіксував руки ворога пластиковими стяжками, які завжди носив у кишені.

— Все скінчено, — важко дихаючи, промовив Артем. Він підвівся і кинувся до ліжка Віктора. — Анно, перевір монітори!

Анна гарячково натискала кнопки на медичному апараті.

— Пульс стабільний. Препарат не встиг потрапити в систему. Він просто спить, Артеме. Він просто спить!

Вона впала на коліна біля сина, притискаючи його маленьку ручку до своїх губ і плачучи від полегшення.

Артем повернувся до Максима. Той лежав на підлозі, його обличчя було блідим, а очі — повними чистої, нерозбавленої ненависті. Шрам на щоці почервонів, надаючи йому вигляду розлюченого демона.

— Ви думаєте, це перемога? — Максим хрипко засміявся, і на його губах з’явилася кривава піна. — Я — лише верхівка айсберга. Твій батько, Анно... він залишив мені спадок, про який ти навіть не здогадуєшся. Ви знищили мене, але ви не зможете знищити систему. Вона вже в дорозі.

— Заткнися, — Артем грубо підняв його за комір. — Цього разу ти не впадеш у люк. Ти підеш під суд. А потім — у найтемнішу камеру, яку я тільки зможу знайти.

Раптом у рації Артема почувся голос Сашка-старшого, перекритий шумом гвинтів гелікоптера.

— Артеме! Ми на підході! Спецназ заходить через головний вхід. Тримайтеся!

Анна підняла голову. Вона бачила, як крізь розбите скло операційного блоку пробивається перше проміння справжнього світанку. Вона взяла Віктора на руки, відчуваючи його тепло, і вперше за багато років відчула, що тінь, яка переслідувала її, нарешті починає розсіюватися.

Але в кутку кімнати, на екрані планшета, який ніхто не помітив, продовжувала миготіти одна маленька іконка: «Передача даних завершена. Об’єкт: "Проєкт Спадкоємець". Адресат: Невідомо».