РОЗДІЛ 4: Лабіринти болю

Холодний фарфор чашки обпікав пальці, але Анна майже не відчувала болю. Вона сиділа на самотньому стільці перед монітором, на якому відображалося нерухоме обличчя її сина. Кожна секунда цокала в її голові, наче вибуховий пристрій. Вона знала, що за кожним її рухом стежать десятки прихованих камер, розкиданих по фасаду клініки.

— Чого ти хочеш, Максиме? — голос Анни був дивно спокійним, хоча всередині все кричало від люті. — Ти вже зруйнував моє минуле. Ти намагався вкрасти моє майбутнє. Хіба падіння в ту прірву нічому тебе не навчило?

— «Воно навчило мене терпінню, люба», — пролунав голос із динаміка. Він здавався ближчим, ніж раніше. — «Коли ти лежиш на бетоні з перебитим хребтом і слухаєш, як щури збігаються на запах твоєї крові, у тебе з’являється багато часу на роздуми. Я зрозумів, що помилявся. Я намагався зламати твій розум ззовні, а треба було діяти через те, що ти любиш найбільше. Пий чай, Анно. Він заспокоює».

Анна піднесла чашку до губ, але не зробила ні ковтка. Вона відчувала дивний хімічний запах, що йшов від напою. Максим хотів її нейтралізувати, зробити слухняною лялькою ще до того, як вона увійде всередину.

Тим часом Артем перебував у зовсім іншому світі.

Вузька вентиляційна шахта моргу була забита пилом і павутинням. Він просувався вперед дюйм за дюймом, намагаючись не шуміти спорядженням. Ліхтарик на його шоломі давав лише тонкий промінь світла, який вихоплював іржаві кріплення та старі фільтри. Повітря тут було важким і застояним, із солодкуватим присмаком формаліну, який, здавалося, в’ївся в ці стіни на десятиліття.

Нарешті він дістався до повороту, який, згідно з картою, вів до центрального вузла. Артем акуратно відсунув решітку і зіскочив на підлогу. Це була пральня — величезне приміщення з довгими рядами промислових пральних машин, що нагадували вишикуваних у шеренгу солдатів.

Раптом він почув кроки. Тяжкі, нерівні. Тук... тук... тук...

Артем миттєво пірнув за одну з машин, притиснувши пістолет до грудей. Крізь щілину він побачив постать. Це був не Максим. Це був чоловік у брудному білому халаті — один із тих «санітарів», які колись працювали тут. Він тримав у руках обріз і повільно оглядав приміщення.

— Я знаю, що ти тут, слідчий, — прохрипів санітар. — Господар сказав, що ти прийдеш через диру. Ти завжди був занадто передбачуваним.

Артем зрозумів: Максим чекав на нього. Він знав про вентиляцію. Це була не просто гра — це була пастка в пастці. Артем повільно дістав тактичний ніж. Стріляти було не можна — звук пострілу миттєво попередить Максима, і той може натиснути кнопку на крапельниці Віктора.

Санітар підходив усе ближче. Артем чекав, поки той мине його укриття. Один різкий рух, перехоплення горла, удар під лопатку. Чоловік навіть не встиг скрикнути, лише важко осів на підлогу. Артем підхопив його, щоб тіло не видало шуму.

У кишені халату він знайшов магнітну картку-ключ. На ній був напис: «Рівень 0. Сектор Б». Це було саме те, що йому потрібно.

Нагорі Анна продовжувала свій діалог із привидом.

— Ти кажеш про вибір, але його немає, — сказала вона, дивлячись прямо в об’єктив камери. — Якщо я залишуся, ти все одно не відпустиш Віктора. Ти не вмієш тримати слово, Максиме. Ти вмієш тільки володіти.

— «Ти стала занадто розумною, Анно. Це Артем на тебе так вплинув? Шкода. Його зараз як раз обнуляють у підвалі. Твій лицар потрапив у м’ясорубку».

Анна здригнулася, але змусила себе не показати страху. Вона мала вірити в Артема.

— Давай перейдемо до справи, — вона встала, вихлюпнувши чай на землю. — Відчини двері. Я йду в палату 103. Сама. Без зброї. Але ти покажеш мені сина вживу, а не через екран.

— «Заходь, кохана. Двері відчинені. Але пам’ятай: кожен твій крок — це крок на мінному полі. І якщо ти спробуєш щось утнути... я просто вимкну апарат ШВЛ у маленькій камері».

Важкі металеві двері клініки здригнулися і повільно поповзли вбік, відкриваючи темний зів головного холу. Анна зробила крок усередину. Запах хлорки миттєво вдарив у ніс, викликаючи напад нудоти та спогади про довгі ночі, коли вона не знала власного імені.

Вона йшла порожнім коридором, де кожне її дихання відлунювало від кахельних стін. Лампи денного світла над головою миготіли, створюючи ефект старого пошкодженого кіно.

Тим часом Артем дістався до ліфтової шахти. Він знав, що ліфт працює, але використовувати його було самогубством. Він почав спускатися по металевих скобах у стіні шахти, вниз, у найтемнішу частину «Тихої гавани» — туди, куди не заходили навіть звичайні пацієнти.

Там, на глибині десяти метрів під землею, він побачив світло. Це був операційний блок. Крізь скло він помітив маленьке ліжко. Віктор. Малюк виглядав так, наче просто спить, але навколо було стільки датчиків і проводів, що серце Артема стиснулося від болю.

Біля ліжка стояв Максим. Він сидів у кріслі, поклавши понівечену ногу на підставку. Його обличчя в яскравому світлі ламп виглядало як маска з жахів. Він тримав у руках планшет, уважно стежачи за пересуванням Анни по коридорах.

— Ще кілька кроків, Анно, — прошепотів Максим сам до себе, не знаючи, що Артем спостерігає за ним крізь вентиляційну решітку прямо над його головою. — Ще трохи — і коло замкнеться.

Артем зрозумів: Максим тримає палець на сенсорі планшета. Будь-яка помилка — і доза отрути потрапить у кров дитини. Йому потрібен був ідеальний момент. Момент, коли Максим відволічеться на Анну, яка ось-ось має увійти в палату 103, що була прямо за стіною.