РОЗДІЛ 3: Дорога в забуття

Ніч за стінами будинку здавалася живою істотою, що вичікувала слушного моменту, аби накинутися на останнє джерело світла. Артем діяв швидко й мовчки. Він витягнув із сейфа кілька додаткових магазинів, перевірив гостроту тактичного ножа і простягнув Анні невеликий балончик.

— Це сльозогінний газ, — коротко пояснив він, зустрівшись із нею поглядом. — Якщо я буду зайнятий, а хтось підійде занадто близько — не чекай. Бий у очі.

Сашко-старший допоміг Каті сісти на диван. Вона все ще була блідою, але дія транквілізатора з дротика поступово минала, залишаючи по собі лише оніміння в плечі та пекучу ненависть у серці.

— Ви не можете поїхати обоє, — сказав Сашко, перевіряючи свій ліхтарик. — Хтось має залишитися тут на випадок, якщо це відволікаючий маневр. Максим може тримати дітей зовсім поруч, поки ви мчатимете до клініки.

— Ні, — Анна підійшла до них, застібаючи куртку. Її голос більше не тремтів. — Максим написав «Палата №103». Це була моя палата. Тільки я знаю її розташування в тому лабіринті підвалів. Він кличе мене, Сашку. Якщо я не прийду, він почне... — вона не змогла договорити фразу, але всі зрозуміли.

Артем поклав руку на плече напарнику.

— Залишайся з Катею. Озбройся. Якщо хтось з’явиться на під’їзді — стріляй на ураження. Я викличу групу швидкого реагування зі своїх старих зв’язків, як тільки ми виїдемо із зони глушіння.

Вони вийшли через задні двері, намагаючись не шуміти. Холодне гірське повітря вдарило в обличчя, приносячи запах соснової смоли та чогось тривожного — запаху паленої гуми. Їхній чорний позашляховик стояв під навісом, наче затаєний звір. Артем сів за кермо, Анна — поруч. Як тільки двигун завівся, фари вихопили з темряви порожню дорогу, що змійкою йшла вниз, у долину.

Перші десять кілометрів пройшли в напруженій тиші. Артем постійно стежив за дзеркалом заднього виду, очікуючи на погоню, але дорога була порожньою. Тільки-но вони виїхали на головну трасу, телефон у руках Анни — той самий «цеглина» зі скрині — завібрував.

На екрані з’явилося нове повідомлення:

«Ти запізнюєшся на чай, Анно. Віктор уже вибрав свою чашку. Вона з малюнком синього каштана. Тобі подобається?»

Анна міцно стиснула телефон, відчуваючи, як гнів витісняє залишки страху.

— Він знущається, Артеме. Він хоче, щоб ми втратили контроль.

— Саме цього він і не дочекається, — Артем сильніше натиснув на педаль газу. — Глянь у бардачок.

Анна відкрила його і побачила планшет із відкритою картою місцевості.

— Я встиг завантажити супутникові знімки «Тихої гавани» ще місяць тому. Щось підказувало мені, що ми ще не закінчили з цим місцем. Бачиш цю прибудову з північного боку? Це старий морг. Максим використовував його як склад, але під ним є вентиляційні шахти, що ведуть прямо до житлового блоку.

— Він чекатиме нас біля головного входу, — зауважила Анна, вивчаючи карту. — Там камери і датчики руху.

— Ми не підемо через двері, — Артем коротко глянув на неї. — Ми зайдемо з того боку, про який він забув.

За годину ліс навколо став густішим і похмурішим. Дорога перетворилася на розбиту грунтівку, порослу бур’янами. Нарешті, крізь гущавину дерев, з’явилися обриси масивних залізобетонних стін. «Тиха гавань» виглядала як стародавній замок, що потонув у гнилі та забутті. Вибиті вікна нагадували порожні очниці черепа, а іржавий колючий дріт на паркані поблискував у світлі місяця.

Артем зупинив машину за півкілометра до воріт. Далі вони мали йти пішки.

— Слухай мене уважно, — він повернувся до Анни, перевіряючи її рацію. — Я піду першим через шахту моргу. Твоє завдання — підійти до головного корпусу через лісосмугу і чекати мого сигналу. Якщо він вийде на зв’язок — тягни час. Говори про що завгодно: про минуле, про батька, про клініку. Тільки не давай йому натиснути кнопку.

— Я впораюся, — впевнено сказала вона.

Вони вийшли з машини. Ліс навколо клініки здавався мертвим. Не було чути ні птахів, ні комах. Тільки звук їхніх кроків по сухому листю та далеке, ледь чутне гудіння електрогенератора, що доносилося з-під землі. Максим справді відновив живлення.

Коли вони підійшли до паркану, Анна раптом зупинилася. На одному з іржавих штирів висіла маленька синя дитяча рукавичка. Рукавичка Віктора.

Артем заскрипів зубами, але не зупинився. Він перерізав дріт кусачками, і вони прослизнули на територію.

— Розходимося тут, — прошепотів він, поцілувавши її в лоб. — Я знайду його, Анно. Обіцяю.

Вона кивнула і зникла в тіні старого дуба, прямуючи до фасаду будівлі. Кожен крок віддавався болем у скронях. Минуле поверталося до неї не через сни, а через реальні запахи хлорки та сирості, що віяли від стін клініки.

Вона підійшла до центральних дверей, які були напіввідчинені, наче запрошуючи всередину. На порозі стояв невеликий столик, накритий білою скатертиною. На ньому диміли дві чашки чаю.

Раптом над входом спалахнув старий прожектор, осліпивши її.

— «Ти вчасно, люба», — пролунав голос Максима з динаміка прямо над її головою. — «Сідай. Нам треба обговорити умови твого нового контракту. Але спочатку... подивися на екран».

Збоку від дверей виїхав великий монітор. На ньому вона побачила Віктора. Малюк сидів у маленькій камері, заставленій іграшками, але його очі були закриті, а до руки була під'єднана крапельниця.