ТІНЬ МИНУЛОГО. КНИГА 2 РОЗДІЛ 1: Гірська ідилія на пороховій бочці

Ранок у горах починався не з шуму міста, а з кришталевої тиші, яку порушувало лише ледь чутне шелестіння хвої та далекий спів пташок. Анна стояла на відкритій веранді їхнього нового будинку, тримаючи в руках теплу керамічну чашку. Пара від трав’яного чаю піднімалася вгору, змішуючись із ранковим туманом, що молочним килимом стелився в низині.

Минуло два роки з того жахливого вечора на старому заводі. Два роки відтоді, як вона бачила, як Максим падає в чорну прірву люка. Анна заплющила очі, намагаючись відігнати цей образ, але пам’ять була невблаганною: вона все ще чула той глухий звук удару і бачила безумство в його очах.

— Знову не спиш? — тихий, теплий голос Артема пролунав за спиною.

Він підійшов непомітно, як завжди, і накинув їй на плечі м’який вовняний плед. Анна відчула його міцні руки, що ніжно обійняли її за талію. Це були руки людини, яка стала її фортецею. Артем залишив службу в поліції офіційно, але вона знала, що він ніколи не перестане бути слідчим. Його погляд завжди сканував периметр, він завжди перевіряв замки перед сном, і його нагородний пістолет завжди лежав у сейфі біля ліжка.

— Мені наснився каштан, Артеме, — прошепотіла вона, притискаючись до нього. — Той самий, засушений. Він палав у мене на долоні, але не згоряв.

Артем міцніше притиснув її до себе. Він не став казати, що це лише сон. Він знав, що травми, отримані в «Тихій гавані», не лікуються часом — вони лише засинають під тонким шаром повсякденності.

— Це просто відлуння, Анно. Ми далеко. Ми в безпеці. Сьогодні приїде Катя з Сашком, Віктор уже з самого ранку чекає на друга. Давай спробуємо провести цей день просто... як звичайна сім’я.

Анна кивнула, намагаючись усміхнутися. Вона подивилася всередину будинку крізь велике панорамне вікно. Там, на килимі у вітальні, чотирирічний Віктор зосереджено будував вежу з дерев’яних кубиків. Малюк був дивно схожий на Артема — ті ж вольові риси обличчя, та сама серйозність у погляді. Він був їхнім спільним дивом, їхнім якорем у цьому світі.

Проте десь у глибині душі Анна відчувала дивний дискомфорт. Це було схоже на статичну електрику в повітрі перед грозою.

Близько одинадцятої ранку до будинку підкотив невеликий кросовер. З нього вискочила Катя — вона виглядала набагато краще, ніж у ті дні, коли вони тільки втекли з клініки. Її волосся відросло, очі більше не ховалися під опущеними повіками. Вона стала сильною. Поруч із нею з машини вистрибнув малий Сашко, який миттєво побіг до Віктора з криками радості.

— Привіт, люба! — Катя міцно обійняла Анну. — Як ви тут? Дихається легше, ніж у місті?

— Набагато, — відповіла Анна, приймаючи від подруги пакунок із фруктами. — Але іноді тиша буває занадто гучною.

Вони готували обід разом, розмовляючи про дрібниці: про те, як малий Сашко пішов до садочка, про те, що Катя нарешті почала малювати знову — не ті похмурі чорні ескізи з лікарні, а яскраві пейзажі. Здавалося, життя нарешті перемогло тінь Максима.

Але Артем був напружений. Він стояв біля вікна, спостерігаючи за дорогою.

— Щось не так? — запитав Сашко-старший, його колишній напарник, який приїхав трохи пізніше на своєму мотоциклі.

— Не знаю, друже. Собака сусіда вже годину гавкає без зупинки в бік лісу. І цей поштар... він сьогодні проїхав повз нас двічі. Я ніколи не бачив його раніше на цьому маршруті.

— Ти просто занадто довго працював у відділі вбивств, Артеме. Розслабся, ми в глушині, — Сашко поплескав його по плечу.

Обід пройшов у теплій атмосфері, але коли сонце почало хилитися до заходу, забарвлюючи гори в тривожний багряний колір, Анна відчула, як холод знову підбирається до її серця.

— Я піду подивлюся, чи не замерзли діти в альтанці, — сказала вона, підводячись з-за столу.

Вона вийшла на ганок. Вечірнє повітря стало різко холодним. Вона зробила кілька кроків у бік саду, де гралися хлопчики. Раптом її погляд впав на поштову скриньку біля хвіртки. Вона була прочинена.

Анна підійшла ближче. Всередині не було газет чи рахунків. Там лежав лише один предмет.

Це був конверт. Чорний, без жодної марки чи адреси.

Анна відчула, як її пальці заніміли. Вона повільно взяла його. Папір був дорогим, текстурованим. Коли вона відкрила його, зсередини на землю випала пелюстка троянди. Червона, як свіжа кров.

На клаптику паперу всередині був лише один короткий напис, зроблений тим самим бездоганним, гострим почерком, який вона впізнала б із тисячі:

«Ти думала, що люк був глибоким, Анно? Але пекло — воно набагато глибше. Я повернувся за боргом. М.»

Чашка, яку Анна все ще тримала в лівій руці, вислизнула і розлетілася на шматки об каміння доріжки. Звук розбитої кераміки розрізав тишу вечора, наче лезо.

— Анно! Що сталося? — голос Артема пролунав миттєво, він уже біг до неї з тераси.

Вона не могла відповісти. Вона лише вказала на чорний папір, що лежав на траві. У цей момент десь у лісі, зовсім близько, хруснула гілка, і Анна чітко почула звук, який неможливо було сплутати ні з чим іншим: сухий, ритмічний стукіт металевої тростини об камінь.

Тук... тук... тук...

Тінь, що відокремилася від темних стовбурів дерев на краю ділянки, була високою і трохи кульгавою. Постать завмерла в сутінках, дивлячись прямо на них.