РОЗДІЛ 6: Танці на руїнах

Старий цукровий завод зустрів їх чорними проваллями вікон, схожими на очниці велетенського черепа. Артем зупинив машину за два квартали, у густій тіні старих тополь.

— Пам'ятай, — він міцно стиснув руку Анни, — мікрофон активний. Я чую все. Тільки-но він відійде від Сашка — я дію. Не намагайся бути героєм, просто відволікай його.

Анна кивнула. Її обличчя в місячному світлі здавалося висіченим із мармуру. Вона вийшла з машини, відчуваючи під ногами крихкий бетон і суху траву. Крокуючи до центрального входу, вона чула лише звук власних кроків, який луною розлітався по порожній території.

Всередині заводу пахло сирістю, іржею та чимось солодкувато-нудотним.

— Я тут, Максиме! — її голос пролунав дзвінко, відбиваючись від високої стелі. — Я прийшла. Відпусти дитину!

Раптом на другому поверсі спалахнув потужний прожектор. Світло засліпило її, змусивши прикрити очі рукою.

— Анно... Моя прекрасна, невловима Анна, — голос Максима лився звідусіль, підсилений акустикою пустого цеху. — Ти запізнилася на три хвилини. Я вже почав думати, що Артем тебе не пустить.

Він повільно вийшов на залізний місток над головним конвеєром. Максим виглядав бездоганно: дорогий піджак, біла сорочка, жодної складки. Поруч із ним, на стільці, сидів маленький Сашко. Хлопчик не плакав — він просто завмер від жаху, дивлячись на Анну широко розплющеними очима.

— Дивись на мене, Максиме! — крикнула Анна, роблячи крок вперед, у саме коло світла. — Не чіпай малюка. Тобі ж потрібна я? Ти ж хотів повернути борги? Ось я. Перед тобою.

Максим спустився вниз по іржавих сходах, не зводячи з неї очей. Він зупинився за п’ять кроків. Його обличчя було спокійним, але в глибині зіниць танцювало безумство.

— Борги... — він промовив це слово смакуючи, наче дороге вино. — Ти вкрала у мене все, Анно. Моє ім'я, мою свободу, мою віру в те, що я можу тебе контролювати. Ти думала, що той ніж у лікарні — це кінець? Ні, це був лише вступ.

Він дістав із кишені тонку небезпечну бритву і почав повільно розкривати її. Лезо блиснуло холодним синім вогнем.

— Я не вб'ю тебе, ні. Я зроблю так, щоб ти щодня, дивлячись у дзеркало, згадувала про мене. Один розчерк на твоїй прекрасній щоці за кожен рік моєї відсутності.

Анна відчула, як серце калатає об ребра, але вона не відступила. Вона почула ледь помітний шурхіт зверху — Артем уже був на позиції.

— Ти кажеш про контроль, Максиме? — Анна раптом засміялася, і цей сміх змусив Максима здригнутися. — Ти ніколи мене не контролював. Ти контролював лише свій страх, що я піду. Ти слабкий. Навіть зараз ти боїшся мене, тому прикриваєшся дитиною.

— Я?! Боюся тебе?! — очі Максима налилися кров'ю. Він зробив два швидких кроки до неї, забувши про Сашка, який залишився сидіти на містку під наглядом одного з його людей. — Ти ніщо без мого дозволу існувати!

Він замахнувся бритвою. Анна бачила, як сталь наближається до її обличчя.

— Зараз! — подумки крикнула вона.

В цю мить зверху почувся звук, схожий на удар батога — це спрацював пістолет Артема з глушником. Куля влучила в руку Максима, що тримала бритву. Метал зі дзвоном упав на бетон. Максим зойкнув, схопившись за поранене передпліччя, і відсахнувся назад.

— Артеме, стій! — закричала Анна, бо побачила, як другий чоловік на містку схопився за автомат.

Зверху полетіла димова шашка, заповнюючи цех густим білим туманом. Анна кинулася до сходів, щоб врятувати Сашка, але чиясь важка рука вхопила її за волосся і різко смикнула назад.

— Якщо я піду на дно, ти підеш зі мною! — прохрипів Максим їй у саме вухо, притискаючи її до себе і приставляючи до горла уламок скла, який він підхопив із підлоги.

В тумані почулися кроки Артема.

— Максе, відпусти її! Все скінчено! — крикнув він, намагаючись знайти ціль у білій завісі.

— Нічого не скінчено! — закричав Максим, відступаючи разом з Анною до краю відкритого технічного люка, що вів у глибокий підвал зав

оду. — Ми лише починаємо фінальний акт!