РОЗДІЛ 5: План на межі божевілля

В кімнаті пахло озоном від розбитої лампи та залізом — запахом свіжої крові Гліба, який нерухомо лежав біля порога. Катя забилася в кут коридору, обхопивши голову руками. Її плечі здригалися від німих ридань. Кожне слово Максима з відео повідомлення відбивалося в її голові набатом: «Сашко ніколи не повернеться додому».

Артем швидко підняв телефон Гліба. Його пальці впевнено ковзали по екрану, намагаючись витягнути геолокацію відео.

— Він не міг далеко піти, — процідив він крізь зуби, витираючи кров із розбитої щоки. — Макс не ризикнув би з'явитися тут сам. Він десь поруч, у радіусі десяти-п’ятнадцяти кілометрів.

Анна підійшла до Каті, опустилася перед нею на коліна і міцно взяла її за зап’ястя.

— Катю, подивися на мене! — голос Анни був твердим, хоча всередині все кричало від жаху. — Ми витягнемо Сашка. Чуєш? Ми не віддамо його цьому монстру. Але ти маєш згадати все: як він передав тобі квіти? Де ви зустрілися?

Катя підняла заплакане обличчя. Її погляд був розфокусованим.

— Він... він підійшов до мене біля садочка. Чоловік у масці. Сказав, що Сашко вже в машині. Дав мені ці квіти і сказав: «Йди до Анни. Скажи, що я чекаю». Він дав мені цей телефон і наказав не вимикати екран.

Артем різко обернувся.

— Геолокація вимкнена. Розумно. Але подивися на фон відео, Анно. Бачиш ці червоні цегляні стіни і специфічні низькі вікна з решітками? Це старий цукровий завод на околиці міста. Його покинули ще десять років тому.

— Артеме, він чекає на мене, — Анна піднялася, її очі блиснули рішучістю, якої вона сама від себе не очікувала. — Він сказав: «Анна має прийти сама». Якщо ти з’явишся там із поліцією, він вб’є хлопчика. Він не блефує, ми обоє це знаємо.

— Я не пущу тебе туди одну, — Артем підійшов до неї впритул, його дихання було гарячим і переривчастим. — Це самогубство. Він хоче влаштувати шоу. Він хоче побачити, як ти благаєш про прощення.

— А я і не піду одна, — Анна подивилася на пістолет, який Артем поклав на стіл. — Ти навчиш мене, що робити. У нас є дві години до світанку. Максим чекає на "зламану" Анну. Але він забув, що я вже пройшла через його пекло і вижила.

Артем мовчав кілька секунд, пильно дивлячись у її очі. Він бачив там не страх, а ту саму сталь, яка допомогла їй витримати тортури в клініці.

— Добре, — нарешті вимовив він. — Якщо він хоче побачити тебе — він тебе побачить. Але ми змінимо правила гри.

Він дістав із сейфа маленьку коробочку. Всередині був мініатюрний мікрофон-кліпса та GPS-трекер, не більший за ґудзик.

— Я закріплю це під твоїм коміром. Я буду чути кожен його подих. Катя залишиться тут із Віктором, за ними наглядатиме Сашко — мій напарник, він буде тут за двадцять хвилин. А ми... ми поїдемо до заводу.

Артем почав швидко інструктувати Анну.

— Ти зайдеш через центральні ворота. Будеш говорити повільно. Твоє завдання — змусити його говорити. Максим обожнює слухати власний голос. Поки він буде хизуватися своєю перемогою, я зайду через дах. У мене буде лише один шанс на постріл, Анно. Один. І ти маєш зробити так, щоб він відійшов від дитини хоча б на два метри.

Анна взяла зі столу ніж, який випав у Гліба. Вона відчула його холодну вагу.

— Я зроблю більше, Артеме. Я змушу його забути про дитину. Він хоче борг? Він його отримає.

Вона підійшла до дзеркала в коридорі, взяла ножиці і одним різким рухом відрізала пасмо свого волосся, яке так любив Максим. Її обличчя стало гострим, чужим, хижим.

— Поїхали, — сказала вона, не впізнаючи власно

го голосу. — Час повертати борги.