РОЗДІЛ 3: Вечірні тіні та сталева тиша

Після дзвінка Максима повітря в будинку, здавалося, стало важким, як свинець. Анна механічно збирала розбиту чашку, її пальці тремтіли, але вона не відчувала болю, навіть коли гострий улам ок кераміки врізався в шкіру. Кров — маленька яскраво-червона крапля — впала на білу плитку. «Червона, як та кров на моєму піджаку», — пролунали в голові слова Максима.

Артем миттєво опинився поруч. Він забрав у неї совок і щітку, міцно стиснув її долоні у своїх.

— Анно, дивись на мене. Тільки на мене. Ми не дамо йому зламати наш дім. Чуєш?

Він почав діяти швидко і холоднокровно. Поки Анна вкладала Віктора на денний сон у глибині будинку, де вікна виходили на глуху стіну сараю, Артем дістав зі схованки свій старий сейф. Тихе клацання замка — і на світ з'явився його нагородний пістолет. Він перевірив обойму, звичним рухом відвів затвор. Металевий звук сухо ляснув у тиші кухні.

— Ти збираєшся стріляти? — прошепотіла Анна, з'явившись на порозі.

— Я збираюся захищати, — відрізав він. — Зараз друга година дня. До вечора у нас є час. Я поїду до сусіда за відео з камер, а ти... закрий усі двері на засуви. І не підходь до вікон. Навіть якщо почуєш, що хтось кличе.

Години очікування тягнулися, як густа смола. Сонце повільно котилося до горизонту, забарвлюючи небо в тривожний багряний колір. Артем повернувся через годину, його обличчя було блідим від люті.

— На відео видно машину, Анно. Темно-синій «Рено». Номери заляпані брудом, але водій... він знав, де камера. Він опустив козирок і відвернувся саме в той момент, коли проїжджав повз ліхтар. Це професіонал. Або хтось, хто дуже добре підготувався.

Коли сутінки остаточно поглинули сад, Артем вимкнув основне світло в будинку, залишивши лише тьмяну настільну лампу в коридорі. Він розставив на підвіконнях тонкі скляні стакани — якщо хтось спробує відкрити вікно, вони впадуть і розіб'ються, даючи сигнал. Сам він сів у крісло навпроти вхідних дверей, поклавши зброю на коліна.

Анна сиділа на підлозі поруч, обнявши свої коліна. Кожен тріск старої шафи, кожне зітхання вітру в димарі змушувало її здригатися.

— Артеме... а якщо Максим не один? Якщо у нього ціла мережа? — її голос ледь тремтів.

— У в'язниці він міг купити вірність лише за гроші. А гроші мають властивість закінчуватися. Той, хто прийде — прийде за наживою або з наказу.

Раптом десь на подвір'ї хруснула гілка. Звук був чітким, коротким. Наче хтось важкий наступив на сухий сучок біля тих самих яблунь, про які згадував Максим.

Артем миттєво піднявся. Він став тінню, зливаючись із темрявою коридору. Анна затамувала подих, притиснувши долоні до грудей, щоб серце не вискочило з грудей.

Минуло кілька хвилин абсолютної, дзвінкої тиші. І раптом — тихий, обережний стукіт у двері. Тричі. Пауза. І знову тричі. Це не був стук грабіжника. Так стукають гості, яких чекають.

— Анно... — пролунав з-за дверей приглушений жіночий голос. — Анно, це я, Катя. Відкрий, будь ласка. Мені страшно.

Анна здригнулася. Катя? Її подруга, яка допомогла їй вижити в клініці? Що вона тут робить у такий час?

Артем зробив знак рукою: "Не рухайся". Він підійшов до дверей, не знімаючи запобіжника з пістолета, і зазирнув у вічко.

На порозі під світлом місяця стояла жінка. Вона була в тонкому пальті, волосся розпатлане, а в руках вона стискала... букет яскраво-червоних троянд. Тих самих, про які попереджав Максим.

— Не відкривай, — прошепотів Артем, але було пізно.

Жінка підняла голову, і в світлі ліхтаря Анна побачила її очі. Це була Катя, але її погляд був скляним, позбавленим волі. Вона повільно підняла одну троянду і притиснула її до скла дверей.

— Він сказав, що якщо я не принесу це вам, він вб'є мого сина, — промовила Катя, і з її очей покотилися сльози. — Вибачте мені... він стоїть прямо за моєю спиною.

Артем різко відштовхнув Анну вбік, якраз у той момент, коли скло дверей розлетілося на тисячі дріб

них скалок від потужного удару зовні.