РОЗДІЛ 2: Сліди на росі

Артем швидко підняв клаптик паперу з підлоги. Його очі звузилися, перетворюючись на дві вузькі щілини. Він знав цей почерк — холодний, занадто правильний, з гострими хвостиками на літерах. Максим. Навіть перебуваючи за ґратами в колонії суворого режиму, він примудрився дотягнутися до них своєю крижаною рукою.

— Тихо, Анно, заспокойся. Дихай, — Артем обійняв її за плечі, відчуваючи, як її тіло дрібно тремтить. — Це просто папір. Це просто суха квітка. Він хоче, щоб ти злякалася. Це його головна зброя — страх.

— Він знає, де ми живемо, Артеме! — голос Анни зірвався на крик, і вона миттєво прикрила рот рукою, поглянувши на Віктора, який грався машинками на килимі. — Ми змінили прізвища, ми поїхали за сотні кілометрів... Як він нас знайшов?

Артем не відповів. Він підійшов до вікна і обережно, ледь відсунувши шторку, оглянув подвір’я. Тиха вулиця, сусідські паркани, старі яблуні. Все виглядало мирно, але тепер ця мирність здавалася підступною маскою.

— Слухай мене уважно, — Артем повернувся до неї, його голос став професійно-холодним, як тоді, в поліції. — Я зараз же зателефоную своєму колишньому напарнику, Сашкові. Він досі працює в управлінні виконання покарань. Він перевірить, чи були у Максима відвідувачі останнім часом. І чи не виходив він на зв'язок через "ліві" канали.

— А записка? — Анна вказала на стіл. — Хто її приніс? Максим не міг вийти з камери.

— Саме так. У нього є поплічник. Хтось, хто знає цей район. Хтось, хто ходив по нашій траві сьогодні вночі.

Артем вийшов на ганок, не взуваючись, у самих шкарпетках. Він опустився на коліна біля поштової скриньки і почав уважно оглядати вологу від роси землю. Анна спостерігала за ним крізь скло, затамувавши подих.

За хвилину він повернувся, його обличчя було похмурим.

— Свіжий слід від протектора. Невеликий легковик, можливо, кросовер. Машина зупинялася прямо біля хвіртки о третій або четвертій ранку. Роса на траві біля скриньки прим’ята — людина виходила з авто.

Артем дістав свій старий ноутбук і почав гарячково вводити паролі.

— У нашого сусіда через три будинки, пана Петра, стоїть камера на гаражі. Вона захоплює частину дороги. Якщо пощастить, ми побачимо номери.

Анна підійшла до нього, обхопивши себе руками за плечі.

— Артеме, а що, якщо це не просто залякування? "Борги треба повертати"... Максим вважає, що я винна йому своє життя. Він вважає, що я "вкрала" у нього свободу.

— Він помиляється, — Артем різко закрив кришку ноутбука і подивився на дружину. — Це він вкрав у тебе роки спокою. І я не дозволю йому вкрасти ще хоч хвилину. Зараз ми зберемо речі Віктора. Поїдете до моєї сестри в село на пару днів. Там глушина, жодна душа не знайде. А я залишуся тут. Я маю зустріти того, хто приносить ці "листи".

— Ні! — Анна схопила його за рукав сорочки. — Я не залишу тебе одного. Ми вже проходили це. Якщо ми розлучимося — він переможе. Ми маємо бути разом.

В цей момент телефон Артема, що лежав на столі, завібрував. На екрані висвітився номер з невідомим кодом. Артем увімкнув гучний зв'язок.

У трубці почулося важке дихання, а потім — знайомий, злегка хрипкий сміх, від якого у Анни заніміли пальці.

— Гарний будинок, Артеме, — промовив голос Максима. — Тільки паркан занизький. І яблуні... вони занадто близько до вікон спальні. Зручно заглядати всередину, правда?

— Як ти дзвониш, Максе? — Артем напружився, кожним м'язом відчуваючи небезпеку. — Тобі додали термін за незаконний зв'язок?

— О, термін — це лише цифри на папері, — Максим говорив спокійно, майже лагідно. — А от борг Анни — це реальність. Передай їй, що квітка — це лише початок гербарію. Наступною буде... пелюстка троянди. Червоної, як та кров на моєму піджаку. Чекайте на гостя ввечері.

Зв'язок обірвався. В кімнаті знову запала тиша, але тепер вона була отруйною. Анна подивилася на Віктора. Малюк спокійно спав у кріслі, обійнявши іграшкового ведмедика, не підозрюючи, що тінь з

минулого вже стоїть на їхньому порозі.