ПРОДОВЖЕННЯ: Чужа провина РОЗДІЛ 1: Каштан у конверті

Ранок у будинку Анни та Артема був наповнений звуками, про які Анна колись боялася навіть мріяти. Скрип підлоги під маленькими ніжками Віктора, який з голосним сміхом наздоганяв сонячного зайчика на стіні. Аромат міцної кави, яку Артем готував на кухні, наспівуючи якусь стару джазову мелодію.

Анна стояла біля вікна, спостерігаючи, як пелюстки яблунь повільно падають у траву. Вона почувалася абсолютно щасливою. Те пекло в клініці здавалося тепер лише сюжетом старого, погано знятого фільму.

— Тобі з молоком чи без? — Артем підійшов ззаду і ніжно обійняв її за талію, поклавши підборіддя їй на плече.

— Без, — усміхнулася вона, повертаючись до нього. — Слухай, я зовсім забула... сьогодні ж має прийти замовлення для Віктора. Ти заглядав у поштову скриньку?

— Зараз гляну, — Артем швидко поцілував її в щоку і вийшов на ганок.

Через хвилину він повернувся. У руках у нього був лише один конверт. Не велика коробка з іграшкою, а звичайний паперовий пакет без жодної марки чи зворотної адреси. На ньому було лише одне слово, виведене ідеально рівним, майже друкарським почерком: «Анна».

— Дивно, — Артем простягнув їй конверт. — Жодних штампів пошти. Схоже, хтось приніс його особисто і кинув у скриньку вночі.

Анна відчула, як по спині пробіг легкий холодок. Вона взяла конверт — він був на диво легким, майже невагомим. Коли вона надірвала край, на її долоню випало щось крихке і сухе.

Це була засушена квітка каштана.

Анна завмерла. Її серце пропустило удар. Та сама ніч. Той самий двір. Каштани під ногами, заплямовані кров'ю. Максим...

— Що це? — Артем нахмурився, дивлячись на квітку.

Анна не відповіла. Вона витягла з конверта маленький клаптик паперу. На ньому було лише п'ять слів:

«Борги треба повертати. Чекай. М.»

Керамічна чашка, яку Анна тримала в іншій руці, з гуркотом впала на плитку, розлетівшись на тисячі дрібних друзів. Віктор на мить затих у вітальні, а потім знову засміявся, сприйнявши це за гру.

— Анно! Що сталося? Ти зблідла як стіна! — Артем схопив її за руки, намагаючись прочитати записку.

— Він не зупинився, Артеме, — прошепотіла вона, дивлячись на літеру «М», яка була схожа на гостре лезо ножа. — Він

знає, де ми. Він знайшов нас.