РОЗДІЛ 5: Гірка правда в солодкій оболонці

Ранок у «Тихій гавані» почався не з сонячного проміння, а з різкого металевого брязкоту візка, що котився коридором. Цей звук, такий буденний для лікарні, тепер здавався Анні ударами поминального дзвона. Вона не спала всю ніч, прислухаючись до кожного шурхоту за дверима, а в голові, наче заїжджена платівка, лунали слова адвоката: «Збільште дозу... щоб була менш балакучою». Двері відчинилися без стуку. Увійшла та сама медсестра з ідеальною зачіскою, яку Анна бачила вчора. На її обличчі застигла професійна, цукрова усмішка, яка не торкалася холодних очей.

— Доброго ранку, сонечко! — промуркотіла вона, ставлячи на тумбочку склянку води та маленьку пластикову чашечку. — Як ми спали? Кошмари не мучили? Анна повільно сіла на ліжко, міцно стискаючи ковдру. В чашечці лежали дві яскраво-сині капсули. Вони виглядали невинно, майже як цукерки, але Анна знала — це її кайдани. — Ваш новий вітамінний комплекс, — продовжувала медсестра, підсовуючи чашечку ближче. — Лікар сказав, що це допоможе вашій нервовій системі розслабитися. Стрес — це отрута для мозку, Анно. Нам треба його нейтралізувати. — Дякую, я вип’ю їх пізніше, після сніданку, — голос Анни здригнувся, але вона намагалася надати йому спокою. Медсестра не ворухнулася. Її усмішка стала ще ширшою, але в погляді з’явився сталевий блиск. — На жаль, правила нашої клініки суворі. Пацієнти мають приймати ліки під наглядом персоналу. Не змушуйте мене кликати санітарів, люба. Ви ж не хочете, щоб ми вводили їх примусово через крапельницю? Це набагато неприємніше. Анна відчула, як холодний піт проступає на спині. Вона зрозуміла: вибору немає. Вона повільно взяла чашечку, висипала капсули в рот і зробила великий ковток води. Вона тримала ліки під язиком, молячись, щоб оболонка не встигла розчинитися. 

— Ось і добре! Розумна дівчинка, — медсестра задоволено кивнула, забрала візок і вийшла, замкнувши двері на ключ.

Щойно клацання замка стихло, Анна кинулася до вмивальника. Її нудило від страху і відрази. Вона виплюнула сині капсули в унітаз і кілька хвилин просто стояла, вчепившись у край раковини, намагаючись віддихатися. Її коханий Макс... чоловік, за якого вона була готова померти, тепер купував її безпам'ятство. 

Через годину до неї знову завітав Соколовський. Він виглядав стурбованим. Його бездоганний піджак був злегка пом'ятий, а на лобі з’явилася зморшка тривоги.

— Поліція знайшла відео з камер спостереження ресторану, — почав він без привітань, ледь зачинивши двері. —Слідчий Артем риє землю. На відео чітко видно, як ви виходите разом, сідаєте в машину. Але на камерах біля вашого будинку через десять хвилин — ви вже одна.

Він питає: де Максим подівся за цей короткий час? Чому він висадив вас за два квартали від дому вночі, якщо у вас все було добре?

Анна мовчала. Вона пам’ятала кожну секунду тієї поїздки. Макс висадив її, бохотів заскочити в нічний маркет за її улюбленими тістечками — він хотів продовжити цей вечір вдома, у ліжку. Це була його ідея. Його турбота. А тепер ця турбота— перетворилася на доказ проти нього. — Я... я попросила його вийти, — вигадала вона на ходу, намагаючись згадати, що він казав їй раніше. — Ми посварилися в машині. Через дрібницю. Я розплакалася і сказала, що хочу пройтися пішки. Він не хотів мене залишати, але я наполягла.

— Добре, — адвокат швидко занотував щось у блокнот. — Це звучить логічно. Але є ще ніж. Експерти в подиві. Удар нанесений зверху вниз, дуже професійно, прямо в серце. Куртка нападника була щільною, але лезо пройшло як крізь масло. Вони не вірять, що жінка з вашими руками могла це зробити одним рухом. Без жодних тренувань.

— Я була в істериці! — вигукнула Анна, і цього разу їй не довелося грати. — Ви самі казали, що в стані шоку люди роблять неймовірне! Може, я просто... просто хотіла жити!

Соколовський підвівся і підійшов до вікна, за яким сонце заливало сад золотом.

— Слідчий хоче провести слідчий експеримент. Тут, у клініці, завтра вранці. Він принесе манекен і тренувальний ніж. Анно, послухайте мене дуже уважно. Якщо ви хоч на секунду завагаєтесь... якщо ви покажете, що не знаєте, як тримати ніж... ми обоє програємо. Максим просив передати, що він уже купив квитки. Як тільки справу закриють через вашу неосудність, він забере вас. Ми перевеземо вас у Швейцарію, у найкраще місце. Просто мовчіть і пийте ліки. Вони допоможуть вам не нервувати завтра. Просто мовчіть і пийте ліки. Вони допоможуть вам не нервувати завтра.

Коли він пішов, Анна відчула, як стіни палати починають стискатися.«Швейцарія», «квитки», «лікування» — все це тепер звучить як декорації для її вічного ув'язнення. Вона підійшла до дзеркала. Бліда жінка з потьмянілим поглядом дивилася на неї у відповідь. Хто вона тепер? Вірна дружина чи ідеальна зброя в руках маніпулятора?

Раптом у двері тихо постукали. Це не був впевнений стукіт медсестри чи владний гуркіт адвоката. Це був легкий, ледь чутний шкрябіт нігтями по дереву.Це був легкий, ледь чутний шкрябіт нігтями по дереву.

Це був легкий, ледь чутний шкрябіт нігтями по дереву.

— Хто там? — ледь чутно запитала Анна, підходячи до дверей.

— Тсс... — прошепотіла жінка з того боку. — Не пий сині капсули, красуне. Вони роблять з нас овочів. Я бачила, як твій «люблячий» чоловік сьогодні виходив з кабінету головного лікаря. Він не рятує тебе від в’язниці. Він купує твій довічний термін тут, щоб ти ніколи не згадала, як він насправді тримав той ніж. Анна відсахнулася, серце калатало десь у горлі. Світ навколо неї остаточно перетворився на лабіринт, де за кожним поворотом — зрада.