РОЗДІЛ 4: Стіни мають вуха

Приватна клініка «Тиха гавань», куди Анну привезли за наполяганням адвоката Соколовського, зовсім не була схожа на лікарню в звичному розумінні цього слова. Тут не було облуплених стін чи специфічного запаху ліків. Навпаки — м’які килими в коридорах поглинали кожен крок, стіни були пофарбовані в заспокійливі пастельні кольори, а в холі тихо дзюрчав декоративний фонтан.Але для Анни це місце було страшнішим за будь-яку камеру. Тут панувала така тиша, що вона чула власний пульс, який відбивався в скронях, як важкий молот.

Її поселили в окрему палату на другому поверсі. Велика кімната з панорамним вікном, що виходило у доглянутий сад. Але вікно не відчинялося, а на важких дубових дверях не було ручки зсередини. — Це для вашої безпеки та душевного спокою, пані Анно, — м’яко сказала літня медсестра в ідеально накрохмаленому халаті, забираючи її сумочку, прикраси та телефон. — У вашому стані будь-який контакт із зовнішнім світом може спровокувати напад. Вам потрібен спокій. Тільки спокій і сон. Анна сиділа на краю ліжка, застеленого білосніжною білизною, і дивилася на свої порожні руки. На ній була чужа піжама, яка пахла лавандою та дорогим пральним порошком. Все, що пов’язувало її з тією ніччю — сукня, піджак Макса, запах його парфумів —усе це зникло. Вона почувалася так, ніби її стерли, а на чистому аркуші хтось інший почав писати нову біографію. Ввечері, коли сонце вже почало сідати за дерева саду, двері безшумно відчинилися. Увійшов адвокат Соколовський. Він виглядав як завжди бездоганно, але в його очах з’явилася якась нова, холодна рішучість. Де Макс? — Він обіцяв бути поруч! Він сказав, що витягне мене!

— Сядьте, Анно, — сухо наказав Соколовський, сідаючи на єдиний стілець у кімнаті. — Максим Ігорович робить усе можливе. Але зараз йому категорично заборонено з’являтися тут. Поліція буквально «пасе» його. Слідчий — той молодий хлопець, Артем, здається — він не дурень. Він шукає будь-яку зачіпку, щоб довести вашу змову. Будь-яка ваша зустріч зараз — це квиток у в’язницю для обох.

— Я зробила все, як він просив! — голос Анни зірвався на хрипкий крик. — Я взяла ніж! Я збрехала в очі закону! Чому він залишив мене тут саму?

Адвокат нахилився ближче, і його обличчя опинилося всього в кількох сантиметрах від її обличчя.

— Він не залишив вас. Він оплатив найкращий догляд. Але ви повинні розуміти: ви вбили людину. Навіть якщо це самозахист, громадськість вимагає крові. Єдиний спосіб врятувати вас від реального терміну в колонії — це визнання вас неосудною в момент злочину. Тимчасове потьмарення розуму на фоні стресу.

— Але я не божевільна! — Анна затремтіла, відчуваючи, як холод підступає до серця. 

— Я все пам’ятаю! Кожну секунду! Я пам’ятаю, як 

Макс... — Ось саме про це ви повинні забути!

— різко перебив її Соколовський, і його очі блиснули небезпекою. — Якщо ви «все пам’ятаєте», слідчий розчавить вас на першому ж допиті. Ваші свідчення розсиплються. Нам потрібно, щоб ви були в тумані. Щоб ви самі не були впевнені, що бачили. Тільки так ми зможемо витягнути вас через пів року «лікування» до Швейцарії, як і планував Максим. Анна закрила обличчя руками. Швейцарія... свобода... Макс... Все це здавалося таким далеким і нереальним. 

— Максим просив передати це, — адвокат дістав з кишені маленький, складений учетверо Анна гарячково розгорнула його. Рука Макса. Ті самі розмашисті літери, які вона стільки разів бачила в любовних листах та на листівках. Три слова: «Кохаю. Мовчи. Чекай».

Вона притиснула папірець до губ, вдихаючи ледь помітний запах його одеколону. Вона хотіла вірити. Їй життєво необхідно було вірити, що це не зрада, а план порятунку. Бо якщо це не так — її життя закінчилося там, під старим каштаном.

Коли Соколовський пішов, Анна довго стояла біля вікна, дивлячись на темний сад. Вона вже збиралася лягти, коли почула в коридорі тихі голоси. Вона підійшла до дверей і притисла вухо до холодного дерева.

— ...вона занадто збуджена, — це був голос адвоката, він говорив із кимось, кого Анна не знала. — І вона занадто багато пам’ятає. Це небезпечно для нашої стратегії. Збільште дозу заспокійливого з завтрашнього дня. Нам потрібно, щоб до наступного візиту слідчого вона була...податливою. І щоб її спогади стали менш чіткими. — Зрозумів, пане адвокате, — відповів сухий чоловічий голос. — Ми зробимо все необхідне. До вечора вона вже не згадає навіть власного імені, не те що деталі тієї ночі. Анна відсахнулася від дверей, наче її вдарило струмом. Вона впала на підлогу, затискаючи рот рукою, щоб не закричати. Її не лікували. Її стирали. Її власне кохання тепер найняло людей, щоб перетворити її мозок на порожнечу.