РОЗДІЛ 3: Перше слово — неправда

Холодне люмінесцентне світло в коридорах поліцейського відділку різало очі, наче лезо. Тут не було затишних тіней ресторану чи м’якого світла вуличних ліхтарів. Тут усе було неприємно білим, функціональним і позбавленим душі. Анна сиділа на жорстком у пластиковому стільці, обхопивши себе руками. На її плечах усе ще висів піджак Макса, але тепер він не грів — він здавався важким, як чавунний панцир.

Пальці дівчини безперестанку терли край рукава. Вона відчувала на шкірі щось липке, хоча знала, що помила руки під краном у вбиральні ще годину тому. Але це відчуття провини... воно не змивалося водою. Навколо панував звичний нічний хаос відділку: десь далеко дзвонив телефон, який ніхто не збирався брати, у сусідньому кабінеті хтось голосно сперечався, грюкали масивні двері. Але для Анни все це було фоновим шумом, наче вона перебувала всередині вакуумного скляного куба.

 — Пані Анно? — молодий слідчий з втомленими очима та скуйовдженим волоссям нарешті вийшов із кабінету і жестом запросив її зайти. — Проходьте. Сідайте. Кави хочете? Вона жахлива, але допомагає не заснути. Анна заперечно похитала головою. Її горло стиснув такий сильний спазм, що вона боялася навіть ковтнути повітря, не те що каву. Вона сіла на стілець навпроти масивного стола, заваленого папками та паперами. Слідчий увімкнув настільну лампу, світло якої вдарило їй прямо в обличчя. — Я розумію, що ви в стані найтяжчого шоку, — почав він, відкриваючи чистий протокол. — Але мені потрібно зафіксувати деталі, поки вони ще свіжі. Розкажіть мені, що сталося у дворі вашого будинку. Хто цей чоловік? Чому він на вас напав?

Анна підняла очі. Вона бачила в погляді слідчого щось схоже на співчуття, і від цього їй стало ще гірше. Вона збрехала Максу, що врятує його. Тепер настав час брехати всьому світові.

— Я... я просто захищалася, — її голос був настільки тихим, що слідчому довелося нахилитися ближче. — Він вийшов із тіні... Він був такий страшний, з божевільними очима. Він вимагав гроші, кричав... А потім витягнув ніж.

Слідчий зупинив ручку над папером. — Ви стверджуєте, що ніж належав нападнику? Ви змогли вихопити його під час боротьби?

В пам’яті Анни миттєво виник образ Макса, який стискає цей ніж через тканину піджака. Його холодний розрахунок. Його прохання: "Зроби це заради нас".

— Так, — вимовила вона, і це слово відчувалося на смак як попіл. — Я незнаю, як це сталося. Все було як у тумані. Я просто хотіла, щоб він відпустив мене. Я вдарила... один раз... і він упав.

Слідчий довго мовчав, розглядаючи її. Він бачив перед собою тендітну, вишукану жінку в дорогій сукні, яка ледь трималася на стільці.

— Ви були одна? Свідки бачили, як ви виходили з ресторану разом із чоловіком. Де був Максим Коваль у момент нападу? Серце Анни пропустило удар. Вона відчула, як долоні стають крижаними.

— Він... він висадив мене за рогом. Йому терміново зателефонували з роботи, якась аварія на об'єкті. Він поїхав далі, а я вирішила пройтися ці два квартали пішки. Це була трагічна випадковість, що той чоловік чекав саме на мене.

Слідчий почав повільно постукувати ручкою по столу. Ритмічний звук тук-тук-тук відлунював у голові Анни, наче метроном. — Дивно, — нарешті промовив він, не зводячи з неї очей. — Ваша сукня розірвана на спині так, наче хтось штовхав вас у бік під'їзду. І ці синці на ваших передпліччях... — він вказав на темні плями на її шкірі. — Вони не схожі на сліди боротьби з нападником, який хоче вас пограбувати. Вони виглядають так, ніби хтось дуже міцно тримав вас, щоб ви не втекли. Або щоб ви залишалися на місці. Анна миттєво сховала руки під стіл, зціпивши пальці в замок.

— Я... я впала, — швидко, занадто швидко відповіла вона. — Я зачепилася за бордюр, коли тікала. Я просто дуже злякалася, пане слідчий. Ви не уявляєте, як це страшно — бачити смерть так близько. В цей момент масивні двері кабінету без стуку розчинилися. Увійшов чоловік у  бездоганно пошитому сірому костюмі з дорогою шкіряною папкою в руках. Його впевнена хода та холодний погляд одразу змінили атмосферу в кімнаті.

— Доброго вечора, — сухо сказав він, кладучи папку на стіл слідчого. — Я —адвокат Соколовський. Я представляю інтереси пані Анни. З цього моменту моя клієнтка не дасть жодного свідчення без моєї присутності. Більше того, я вимагаю негайно припинити допит. Подивіться на неї — вона в стані гострого психозу.

Анна відчула, як у грудях щось обірвалося. Це був рятівний круг, кинутий Максом, але цей круг був із колючого дроту. Адвокат навіть не подивився на неї з турботою — він дивився на неї як на цінний об’єкт, який треба зберегти для свого клієнта. — Ми вимагаємо негайної госпіталізації в приватну клініку для проведення експертизи, — продовжував адвокат. — клієнтка не може перебувати в камері або в загальному відділку.

Коли Анну виводили під руки з кабінету, вона на мить зупинилася в дверях. На іншому боці вулиці, навпроти відділку, стояв чорний седан Макса. Вікна були затоновані, але вона бачила червоний вогник сигарети всередині. Він чекав. Він стежив, чи добре вона вивчила свій урок. 

Її посадили в машину швидкої допомоги. Коли двері зачинилися, Анна залишилася в напівтемряві. Вона щойно врятувала свого чоловіка. Але чому тоді відчуття було таке, ніби вона власноруч зачинила за собою важкі тюремні двері, ключі від яких залишилися в нього?