РОЗДІЛ 2: Пастка кохання

Тіло чоловіка біля ніг Макса більше не рухалося. Тиша, що запала у дворі після глухого удару, була настільки густою і липкою, що Анна чула кожен свій вдих — швидкий, рваний, наче вона щойно пробігла марафон. Світло вуличного ліхтаря блідим жовтим колом вихоплювало з темряви нерухомі черевики незнайомця та тремтячі руки Макса.

Максе... — прошепотіла вона, роблячи несміливий крок вперед. — Треба... треба викликати швидку. Може, він ще дихає? Може, ми встигнемо?

Її голос звучав чужо, наче з-під води. Вона хотіла кинутися до чоловіка, допомогти, але ноги наче приросли до асфальту.

— Ні! — різко обірвав він її. Голос Макса змінився до невпізнання. В ньому більше не було тієї оксамитової ніжності, що годину тому в ресторані. Тепер це був голос загнаного звіра. —Він мертвий, Анно. Я відчуваю це. Все скінчено. Він підняв голову і озирнувся навколо. Його очі гарячково обнишпорювали вікна будинку. Більшість були темними, лише в одному на третьому поверсі за фіранкою майнуло бліде світло телевізора. Світ ще не знав, що життя в цьому дворі щойно розкололося навпіл. — Це був самозахист! — Анна нарешті знайшла в собі сили підійти ближче і схопити його за лікоть. Його тіло було напружене, як струна. — Він напав першим! Ти просто закрив мене! Поліція зрозуміє, Максе... Ми розповімо все, як було.

Макс раптом перехопив її руки. Його пальці стиснули її зап'ястя так міцно, що вона ледь не скрикнула. Він наблизився до її обличчя, і вона відчула запах поту та заліза.

— Ніхто не повірить, Анно! — процідив він крізь зуби, і його очі заблищали від сліз чи то гніву, чи то страху. — Ти знаєш, хто це? Це племінник того самого прокурора, з яким у моєї фірми були суди. Якщо вони знайдуть мене тут з ножем у руках — вони мене просто згноїть у тюрмі. Вони не слухатимуть про самозахист. Вони шукають будь-який привід, щоб мене знищити.

Він дивився їй прямо в душу, і Анна вперше побачила в його погляді щось жахливе. Наче чоловік, за яким вона була як за кам'яною стіною, раптом сам став цією стіною, що почала падати на неї. — Ти маєш мені допомогти, — швидко, майже не дихаючи, заговорив він. — Якщо це буду не я... якщо це будеш ти...тобі нічого не зроблять. Послухай мене уважно. Ти — жінка. На тебе напали в темряві. Ти була в стані афекту, ти захищалася. Тобі дадуть умовне. Або взагалі виправдають. А я... я витягну тебе! У мене є гроші, найкращі адвокати в країні. Я буду поруч щосекунди. Я куплю твою свободу, обіцяю!

— Максе, що ти кажеш? — Анна відсахнулася, намагаючись вирвати руки. — Ти хочеш, щоб я взяла на себе... вбивство?

— Я хочу, щоб ми вижили! — майже крикнув він пошепки, знову притягуючи її до себе. — Якщо сяду я — у нас немає майбутнього. Все, що ми будували, наша дитина, про яку ми мріяли... все згорить! Анно, ти ж кохаєш мене? Ти ж казала, що зробиш для нас усе... Це наш єдиний шанс. Далеко, на сусідній вулиці, почулося перше виття сирени. Воно наближалося, розрізаючи нічну тишу, як скальпель. Час почав стікати, як пісок крізь пальці.

— Я піду, — продовжував він гарячково. — Я виїду з міста на пару годин, зроблю пару дзвінків, створю алібі. А ти просто скажи... просто скажи, що ти вихопила в нього ніж. Це був момент страху. Ти просто хотіла, щоб він відпустив тебе. Будь ласка, кохана... зроби це заради мене. Заради нашого життя.

Він поцілував її в чоло — цей поцілунок був коротким і холодним, як дотик льоду. А потім він просто розвернувся і зник у темній глибині під'їздів, наче його ніколи й не було.

Анна залишилася стояти одна в центрі тьмяного кола світла. В її руках був його розірваний піджак, який все ще зберігав аромат їхньої ідеальної вечері. Вона дивилася на ніж, що лежав на асфальті, і відчувала, як світ навколо неї стає сірим і холодним.

Коли перші синьо-червоні відблиски поліцейських мигалок осяяли стіни будинків, Анна не ворухнулася. Вона стояла над тілом, наче закам'яніла статуя кохання, яке щойно принесли в жертву. Вона підняла ніж, відчуваючи його липку вагу, і заплющила очі.

Перше слово брехні вже застигло у неї на губах, чекаючи, щоб стати її новим життям.