РОЗДІЛ 1: Гіркий присмак щастя

Золотаве світло свічок у кришталевих підсвічниках м’яко вигравало на тонких вінцях келихів. У невеликому, затишному залі ресторану панувала та особлива атмосфера, яку можна купити лише за великі гроші: приглушений гомін розмов, ледь чутний дзвін дорогого посуду та ніжний плач скрипки десь у кутку.Анна поправила пасмо волосся, що вибилося з ідеальної зачіски, і відчула, як по тілу розливається приємне тепло від білого вина. Вона дивилася на Макса, який сидів навпроти. Сьогодні він здавався їй ще красивішим, ніж зазвичай. Його темно-синя сорочка ідеально підкреслювала колір очей, а легка посмішка, що не сходила з обличчя, змушувала її серце завмирати.

— Ти сьогодні неймовірна, Анно, — прошепотів він, накриваючи її долоню своєю. Його пальці були теплими, а погляд — таким глибоким, що в ньому можна було потонути. — Іноді мені здається, що я все ще той закоханий хлопчисько, який зустрів тебе на набережній три роки тому.

— А мені здається, що ми стали лише ближчими, — посміхнулася вона у відповідь. — Здається, навіть повітря сьогодні пахне щастям.

Вони сміялися, згадували свою першу спільну подорож до Парижа, де він ледь не загубив паспорти, і будували плани на це літо. Макс замовив її улюблений десерт — повітряне суфле, і вони ділили його на двох, жартуючи, як підлітки. Це був вечір абсолютної гармонії. Вечір, коли здавалося, що весь світ належить тільки їм.

Коли вони нарешті вийшли з ресторану, нічне місто зустріло їх приємною, вологою прохолодою. Макс накинув свій піджак їй на плечі — він усе ще зберігав тепло його тіла та легкий, ледь вловимий аромат цитрусового одеколону, який вона так любила.

— Пройдемося пішки? — запитав він, притягуючи її до себе. — Не хочеться руйнувати цю магію шумом машини. Наш будинок зовсім поруч.

— Давай, — погодилася Анна, притуляюсь до його міцного плеча.

Вони йшли набережною, спостерігаючи за розмитими відблисками ліхтарів у темній воді річки. Розмова текла легко, прості дрібниці здавалися важливими, а плани на майбутнє — неминучими. Вони вже повернули у свій двір і підходили до під’їзду, коли Макс раптом різко зупинився. Його обличчя вмить змінилося, усмішка згасла, а погляд став гострим, як лезо.

— Анно, йди до під’їзду. Швидко, — тихо, але владно сказав він.

— Що сталося, Максе? — вона здивовано озирнулася навколо.

З густої тіні старого розлогого каштана повільно вийшов чоловік. Він був у брудній куртці, з скуйовдженим волоссям і дивним, порожнім поглядом, від якого в Анни заніміли кінчики пальців. Вона впізнала його. Це був той самий чоловік, який переслідував Макса останні тижні.

— Знову ти? — голос Макса затремтів від гніву, який він більше не міг стримувати. — Я ж сказав тобі: гроші будуть наступного тижня! Іди геть, не смій наближатися до моєї дружини!

Чоловік нічого не відповів. Він лише зробив крок ближче, і в білому світлі вуличного ліхтаря Анна побачила, як у його руці щось металево зблиснуло. Холодний, липкий страх проповз по її хребту. Все сталося за лічені секунди. Макс закрив її собою, вигукнув коротке «Біжи!» і кинувся на незнайомця.

Анна застигла, притиснув руки до грудей. Вона бачила лише клубок тіл у темряві, чула важке дихання, хрипи та глухі удари. Вона хотіла кричати, кликати на допомогу, але горло наче перетянуло невидимою рукою. А потім... пролунав різкий звук, схожий на тріск сухої гілки, що ламається в тиші. І раптом усе затихло. Мертва тиша, яку порушувало лише далеке виття сирен.

Макс повільно підвівся. Його сорочка була розірвана, на обличчі виднівся садно. Він подивився на свої руки, потім на нерухоме тіло, що лежало біля його ніг у калюжі темної рідини. Його очі зустрілися з очима Анни. У них більше не було ні любові, ні тепла. Тільки дика, тварина порожнеча і крик, який так і не рвався назовні.

Вечір, який починався з аромату квітів і обіцянок вічного кохання, закінчився тут, на брудному асфальті. Казка обірвалас

я. Почалася «Чужа провина».