Глава 29. Битва у Безодні

Останні двадцять метрів ескалаторного нахилу здавалися незворотним падінням у відкриту пащу стародавнього, зголоднілого божества. Жовте, хворобливе світло, що вибивалося з-за масивних гермодверей серверної кімнати на нижньому ярусі, заливало платформу станції «Арсенальна» токсичним сяйвом. Воно не розсіювало темряву, а робило її ще більш щільною, матеріальною.

Кіра Власова робила крок за кроком по ребристих металевих сходинках зупиненого механізму. Її дихання було гучним, хрипким, кожен вдих розривав легені, наповнюючи їх мінеральним пилом та густим, нестерпним запахом озону. Зламана ліва рука, туго притиснута до грудей, перетворилася на єдиний суцільний нерв. Уламок променевої кістки, здавалося, жив власним життям, врізаючись у м'язи при найменшому русі. Але Кіра не дозволяла собі зупинитися. Вона тримала пістолет у правій руці так міцно, що пальці побіліли, а металевий циліндр — порожній генератор їхньої «брудної бомби», до якого була прикріплена флешка з вірусом Дани, — висів на ремінці на її зап'ясті.

Поруч спускався Махно. Наркодилер скидався на мерця, якого підняли з могили за допомогою розряду дефібрилятора. Його розтягнута чорна футболка прилипла до тіла, просякнута кров'ю. Очі глибоко запали, обведені чорними колами виснаження, але в їхній глибині палав абсолютно тваринний, неконтрольований вогонь. Він тримав свій ніж-метелик, лезо якого було густо змащене його власною, свіжою кров'ю з порізаної долоні.

Позаду йшла Дана. Вона не видавала жодного звуку. Її німота, спочатку сприйнята як каліцтво, тепер виглядала як вищий ступінь концентрації. Вона стискала важкий розвідний ключ обома покаліченими руками. З-під брудних бинтів на її зірваних нігтях продовжувала сочитися сукровиця, але обличчя дівчини було перетворене на маску крижаної, безжальної рішучості. Вона дивилася прямо на жовте світло, туди, де стояв Емісар — істота з обличчям Горбача, яка вкрала її голос і зараз труїла ним усе місто.

Вони ступили на тверду підлогу нижнього вестибюля. Стук їхніх черевиків по гранітних плитах пролунав надто голосно. Інфразвуковий гул тут, у самому епіцентрі, був настільки щільним, що вібрував у зубах і змушував внутрішні органи тремтіти.

Навколо них розкинувся справжній некрополь. Пілони станції, які раніше були облицьовані світлим мармуром, тепер заросли густою, чорною масою. Вона пульсувала, повільно скорочуючись, ніби стіни дихали. З цієї маси, як пухлини, виступали людські обличчя. Тисячі киян, які добровільно спустилися сюди, вже були вмуровані в породу. Їхні очі були заплющені, риси обличчя згладжені, набуваючи кольору і текстури мокрого цементу. А між пілонами, перекриваючи шлях до серверної, стояли вони. Близько трьох десятків ідеальних вартових. Це вже не були манекени в поліцейській формі. Вони скинули з себе залишки людської імітації. Їхні тіла були голими, гладкими, темно-сірими, виліпленими з чистого сланцю та гранітного пилу. Їхні пропорції були злегка витягнутими, кінцівки — занадто довгими, а замість обличчя залишалася лише гладка площина з двома чорними, глянцевими провалами очей.

— Ну що, камінці... — прохрипів Махно, випльовуючи на ідеально чисту підлогу згусток кривавої слини. — Прийшов час розбивати посуд.

Вартові не видали жодного бойового кличу. Вони не мали голосових зв'язок для крику. Вони просто синхронно, єдиною хвилею, рушили вперед. Їхні кроки були абсолютно безшумними, що робило атаку ще більш моторошною. Це нагадувало наближення чорної припливної хвилі.

— Вогонь за готовністю! Пробиваємося до дверей! — крикнула Кіра, піднімаючи пістолет.

Вона натиснула на спусковий гачок. Бах! Бах! Бах! Свинець врізався в передній ряд вартових. Кулі вибивали з їхніх тіл фонтанчики сірого пилу, залишаючи неглибокі кратери, але не зупиняли їх. Аномалія не мала внутрішніх органів. Щоб убити їх, потрібно було зруйнувати їхню мінеральну структуру повністю.

Махно не став чекати, поки вони підійдуть. Він видав дикий, неартикульований рев і кинувся прямо в натовп сірих потвор. Він був їхньою абсолютною протилежністю. Вони — математично розрахований порядок і стерильність. Він — бруд, хаос, біль і розпад.

Перший вартовий простягнув свою довгу, безсуглобову руку, намагаючись схопити наркодилера за шию. Махно пірнув під неї, змахнув ножем і з усієї сили полоснув лезом по боку істоти. Його кров, якою було змащене лезо, зіграла роль кислоти. Щойно жива біологічна рідина, переповнена гормонами стресу, торкнулася сланцевої шкіри, пролунало гучне шипіння. Вартовий відхитнувся, його бік миттєво почав плавитися, перетворюючись на рідку, смердючу багнюку.

Махно закрутився дзиґою. Він не відчував болю у зламаних ребрах. Адреналін перетворив його на берсерка. Він бив, різав, рвав. Коли ніж застряг у грудях одного з вартових, Махно просто виплюнув кров прямо йому в обличчя. Чорні, глянцеві очі манекена розплавилися, потекли по щоках чорними сльозами, і він осів на підлогу купою бруду.

Кіра прикривала його, стріляючи в колінні суглоби істот. Її рука працювала як годинниковий механізм, хоча кожен постріл віддавався в лівому плечі спазмом, який ледь не збивав її з ніг. Дана працювала як мовчазний кат. Коли один із вартових прорвався повз Махна і спробував ударити Кіру, Дана вискочила збоку. Її розвідний ключ зі страшним, глухим хрускотом обрушився на череп істоти. Сланцева голова розлетілася на шматки, і тіло впало до їхніх ніг.

Вони повільно, крок за кроком, просувалися вперед. Залишалося п'ятнадцять метрів до жовтих дверей серверної. Емісар Горбача продовжував стояти біля входу, спостерігаючи за битвою. У його чорних очах не було тривоги.