Глава 26. Зустріч бракованих

Дощ змивав із Києва останні залишки життя. Він не просто падав — він прибивав до асфальту, сікся дрібним, холодним шротом, заганяючи людей у їхні ідеальні, бетонні могили.

Кіра Власова йшла подільськими дворами, залишаючи за собою кривавий слід, який миттєво розчинявся в калюжах. Її ліва рука, туго примотана до тулуба закривавленим еластичним бинтом, перетворилася на епіцентр її власного, персонального пекла. Уламок променевої кістки терся об м’язи при кожному кроці, посилаючи в мозок електричні розряди такої сили, що перед очима спалахували чорні кола. Її нудило. Одяг прилип до тіла, просякнутий водою і потом, запахом каналізації та сирого озону з тих тунелів, де вона щойно бачила стіни з людських облич.

Вона вижила. Вона вибралася з дренажного колектора, орієнтуючись лише на сморід і потік води. Вона відстежила джерело того піратського радіосигналу, який на мить пробив мертву тишу ефіру. Її навички слідчої Департаменту внутрішньої безпеки, здатність знаходити голку в копиці сіна, працювали зараз на чистому, тваринному інстинкті виживання.

Кіра зупинилася перед важкими, іржавими металевими дверима, схованими у вогкому підвальному приямку. З-під щілини не пробивалося світло, але вона відчувала гул трансформатора. Вона дістала пістолет здоровою правою рукою. Пальці тремтіли, метал ковзав від вологи. Вона не стала стукати. Зібравши залишки сил, вона вдарила ногою по дверях. Замок, уже виламаний кимось раніше і тримаючись на чесному слові, жалібно брязнув, і двері розчахнулися, вдарившись об стіну. Кіра ввалилася всередину, тримаючи зброю перед собою.

Студія була хаосом. Системні блоки, сплутані кабелі, тьмяне світло моніторів. Пахло каніфоллю і застояним потом. І вона була тут не одна.

У ту ж мить, як вона переступила поріг, із темного кута, з грацією напружиненої пружини, кинулася тінь. Блиснуло лезо. Кіра інстинктивно спробувала відхилитися, але біль у зламаній руці паралізував її на критичну долю секунди. Жорстка, брудна рука перехопила її зап’ястя зі зброєю і викрутила його вгору, а холодна сталь ножа-метелика лягла їй прямо на кадик.

— Опусти пушку, мусорка, — прохрипів їй у вухо голос, наскрізь прокурений і сповнений дикої, вуличної люті. — Опусти, або я пущу тобі кров швидше, ніж ти кліпнеш.

Кіра важко дихала. Вона скосила очі і побачила того, хто тримав її. Високий, виснажений хлопець. Обличчя сіре, вкрите засохлим брудом. Очі запалені, божевільні. З-під його розтягнутої футболки виднілися синці і щось схоже на зламані ребра. Від нього тхнуло дешевим тютюном і справжньою, людською кров’ю.

— Я... ДВБ... — прохрипіла Кіра, не випускаючи пістолет. — Майор Власова.

— Мені насрати, хоч міністр внутрішніх справ, — засичав Махно, натискаючи лезом на її шкіру так, що з’явилася тонка червона смужка. — Ваша ідеальна поліція зараз заганяє людей у землю. Ти одна з них? Ти пластикова сука?

— Ромо, стій! — пролунав зляканий голос з-за моніторів. Худий хлопець в окулярах підскочив із крісла, виставляючи руки вперед. — Вона жива! Подивись на неї, вона стікає кров’ю! Ці тварюки не кровоточать!

Махно не прибрав ножа, але його хватка на зап'ясті Кіри трохи послабшала. Він примружився, скануючи її поглядом. Він побачив її зламану ліву руку, туго примотану до тіла. Побачив бруд із дренажного колектора на її обличчі. Побачив тремтіння її губ від больового шоку. Ідеальні манекени не відчували болю.

З тіні за серверами безшумно вийшла ще одна фігура. Кіра перевела погляд на неї. Це була дівчина. Її вітрівка була порвана, волосся злиплося в брудні пасма. Але найстрашнішим у ній були руки. Вона тримала їх перед собою: пальці були обмотані закривавленими, чорними від бруду ганчірками, з яких сочилася сукровиця. Зірвані нігті. Дівчина не зронила ні звуку. Її очі, великі й темні, дивилися на Кіру з абсолютним, холодним розумінням.

Дана підійшла ближче. Вона повільно підняла свою покалічену руку і обережно торкнулася лівого плеча Кіри — там, де ховалася зламана кістка. Це був легкий, майже невагомий дотик, але в ньому було стільки солідарності, скільки не міг би передати жоден лікар. Вона дістала з кишені телефон із розбитим екраном і почала друкувати великим пальцем.

«Ти бачила їх», — пролунав металевий, мертвий голос синтезатора мови з динаміка телефону.

Кіра здригнулася від цього роботизованого звуку. Вона подивилася на дівчину.

— Ти... ти німа?

Махно нарешті опустив ніж і відштовхнув Кіру. Вона похитнулася і важко осіла на єдиний вільний стілець, з гуркотом кинувши свій пістолет на стіл Антона.

— Вона не німа, — похмуро кинув наркодилер, ховаючи лезо в кишеню. — Вони вкрали її голос. А тепер транслюють ним свої радіопередачі. Ми — те, що залишилося від Гранітного. Я Махно. Це Дана. І цей очкарик, який нам частоту крутить.

Кіра заплющила очі. Їй хотілося відключитися. Її раціональний світ був розбитий на друзки, і тепер вона сиділа в підвалі з наркоманом, німою блогеркою та переляканим хакером, обговорюючи підземних монстрів. Вона змусила себе розплющити очі. Вона потягнулася до кишені своєї куртки здоровою рукою.

— Не роби різких рухів, мусорка, — напружився Махно. Кіра мовчки витягла з кишені шматок породи. Вона відколола його своїм пістолетом від тієї самої стіни з обличчями в тунелі метро, перш ніж Горбач її загнав у пастку. Вона кинула шматок на стіл.

Це був не просто камінь. Це був сірий сланець, переплетений із чорними, пульсуючими прожилками, схожими на запечені вени. Від нього досі віяло тим самим могильним холодом. Антон інстинктивно відкотився на своєму кріслі подалі від столу.