Глава 24. Піратська частота

Іржаві петлі важких залізних дверей, схованих у сирому провулку київського Подолу, заскрипіли так протяжно, ніби розривали саму тканину простору. Махно, навалившись на них здоровим правим плечем, видав здавлений стогін. Його обличчя, вкрите засохлим брудом і сірим пилом Гранітного, перекосилося. Зламані ребра терлися одне об одне при кожному вдиху, нагадуючи мішок із битим склом, зашитий прямо під шкірою.

Він пропхнув двері всередину і важко відвалився на стіну, хапаючи ротом затхле повітря під'їзду.

— Давай, радістко... — прохрипів він, кивнувши Дані. — Твій вихід. Тільки не спали контору.

Дана переступила поріг. Вона виглядала як привид, що вирвався з чистилища. Її порвана вітрівка наскрізь промокла від київського дощу, джинси були вкриті плямами мазуту та крові. Але найстрашнішими були її руки. Вона тримала їх перед собою, напівзігнутими, як кришталеві вази. Брудні бинти, якими Махно сяк-так замотав її зірвані нігті ще в лісі, просочилися темною, бурою рідиною. Кожен рух пальців віддавався електричним розрядом, що бив прямо в мозок. Але під курткою, притиснутий до грудей передпліччям, лежав шматок соснової кори. Її єдина зброя. Її кривавий алгоритм.

Сходи вели глибоко вниз, у підвали старої радянської забудови, де не працювала жодна система геолокації і куди не добивав сигнал стільникових вишок. Саме те, що їм було потрібно. Вони спускалися повільно. Тиша в цьому будинку була іншою, не такою, як у Гранітному. Це була звичайна, побутова тиша сплячого мегаполіса, але Дана знала: бетонні артерії міста вже заражені. Інфекція спокою повзла по комунікаціях, і в них залишалися години, можливо, хвилини, перш ніж Київ перетвориться на гігантський, стерильний цвинтар.

Махно зупинився перед масивними металевими дверима, оббитими дешевим чорним дерматином. З-під щілини пробивалася тонка смужка синюватого світла, пахло каніфоллю, паленим пластиком і енергетиками. Наркодилер підняв ногу і важко, нецеремонно вдарив брудним кросівком прямо по центру дверей. БАХ! БАХ!

Зсередини почувся гуркіт чогось перекинутого, потім приглушена лайка. Замок клацнув, і двері прочинилися на довжину натягнутого ланцюжка. У щілині з'явилося обличчя. Бліде, з глибокими тінями під червоними від недосипу очима. На хлопці були масивні навушники, зсунуті на шию, і розтягнута чорна футболка з логотипом якоїсь андеграундної групи.

— Якого біса... — почав був він, але його погляд сфокусувався на обличчі Махна, а потім перемістився на Дану. Очі хлопця розширилися так, що здавалося, вони зараз виваляться з орбіт. Він відсахнувся від дверей, ніби побачив смерть.

— Відчиняй, Антоне, — прогарчав Махно, вставляючи носок кросівка в щілину. — Або я тобі ці двері разом із петлями вирву. Нам потрібне твоє залізо.

Антон тремтячими руками скинув ланцюжок. Він задкував у глибину своєї студії, постійно кліпаючи, не вірячи власним очам. Студія була хаосом із переплетених дротів, серверних стійок, розібраних системних блоків і десятків моніторів. На екранах бігли рядки коду, зелені хвилі осцилографів і спектрограм. Тут панував той самий, неструктурований, геніальний бруд, який кар'єр ненавидів понад усе.

— Ти... ти ж мертва, — прошепотів Антон, втискаючись спиною в комп'ютерний стіл. Його погляд був прикутий до Дани. — Я бачив твій стрім. Я перехопив його випадково, сканував частоти... Я бачив, як та... та сіра штука з твоїм обличчям вийшла з лісу. Вона ж забрала тебе!

Дана відчула, як горло стискає невидима петля. Згадка про ту ідеальну копію, що поклала свої холодні руки їй на плечі і вкрала її голос, вдарила по нервах. Її дихання стало рваним. Вона відкрила рот, намагаючись сказати йому, що вона вижила, що вона тут, але замість слів кімнату наповнив лише жалюгідний, глухий хрип, схожий на сичання пробитої шини.

Антон здригнувся. Махно важко опустився на старий, продавлений диван у кутку і скривився від болю.

— Вона німа, генію, — виплюнув він. — Ті глиняні потвори забрали її голос. Але ми зберегли свій бруд. І ми прийшли сюди, щоб влаштувати їм такий цифровий геморой, від якого їхні ідеальні мізки через вуха повилазять. Давай, радістко, покажи йому.

Дана, обережно, намагаючись не зачепити рани на пальцях, дістала з правої кишені свій телефон із розбитим, вкритим павутиною тріщин екраном. Їй пощастило знайти його в багнюці лісу після втечі. Екран ледь реагував на дотики, але програма перекладу тексту в голос усе ще працювала.

Вона почала набирати текст лівим великим пальцем, стискаючи губи від болю з кожним дотиком. Кілька секунд у підвалі лунало лише тихе клацання по розбитому склу. Потім Дана натиснула кнопку відтворення.

«Я жива», — пролунав механічний, жіночий голос синтезатора. У ньому не було інтонацій, не було емоцій, не було нічого від справжньої Дани Коваль. Це був мертвий голос машини. «Вони вкрали мою ідентичність. Вони зараз у Києві. Вони всі тут. Ти маєш допомогти мені оцифрувати код.»

Антон ковтнув слину. Він подивився на телефон, потім на Дану. У її очах, на відміну від механічного голосу, був цілий океан відчаю і люті.

— Який код? Про що ви говорите? Я просто радіоаматор, я слухаю частоти поліції і номерні радіостанції... Я не борець із прибульцями! — хлопець почав панікувати. — Сьогодні зранку в місті коїться чортівня. Поліцейські частоти замовкли. «Швидкі» не виїжджають. Я бачив у вікно, як люди... вони просто йдуть у метро. Мовчки. Натовпами! Нам треба тікати з міста!