Глава 23. Епідемія спокою

Київ потопав у ненормальній, вакуумній тиші. Для міста, чиїм природним станом завжди була нервова, вихлопна какофонія заторів, гудків і сирен, ця тиша відчувалася як симптом важкої, термінальної хвороби.

Кіра Власова сиділа за кермом своєї непримітної службової «Шкоди», припаркованої на узбіччі Кирилівської вулиці, і дивилася крізь запітніле лобове скло. Двірники розмірено змахували дрібну, як пил, осінню мряку. Вона зробила ковток давно остиглої кави з паперового стаканчика і скривилася. Смак був гірким, попелястим.

Останні сорок вісім годин її життя перетворилися на сюрреалістичний кошмар, який відмовлявся вписуватися в будь-які протоколи Департаменту внутрішньої безпеки. Візит того... чим би не був той ідеальний двійник слідчого Горбача, залишив по собі не просто страх. Він залишив фізичну інфекцію. Кіра на власні очі бачила, як ця істота влила чорну, гранітну заразу прямо у фундамент Головного управління. І ніхто їй не повірив. Начальство відсторонило її від роботи, порадивши «взяти відпустку і перевірити нерви». Але Кіра не вміла відпочивати. Вона вміла тільки шукати тріщини.

Вона перевела погляд на похмуру, триповерхову будівлю з сірої силікатної цегли, обнесену високим парканом. «Київський міський центр кризової психологічної допомоги та реабілітації». Місце, куди звозили тих, хто стояв на самому краю. Самогубці, люди з важкими формами ПТСР, ті, кого зламала війна, борги, втрата близьких. Концентрат київського болю і розпачу. І саме тут, згідно з поліцейськими зведеннями, які Кіра встигла скопіювати на флешку перед відстороненням, почалася «епідемія».

За останні дві доби з клініки надійшло дванадцять рапортів про зникнення пацієнтів. А потім — дванадцять рапортів про те, що вони знайшлися. Але деталі цих повернень змусили внутрішній радар Кіри, налаштований на брехню, кричати благим матом.

Вона відчинила дверцята машини, здригнувшись від пориву вогкого вітру, і попрямувала до центрального входу. Важкі черевики глухо ступали по мокрому асфальту. Під курткою, у наплічній кобурі, приємно важчав табельний «Форт». Зброя давала ілюзію контролю, хоча Кіра чудово пам'ятала, як її куля просто відскочила від грудей двійника Горбача.

У холі клініки пахло хлоркою, старим лінолеумом і розвареною вівсянкою. Звичні лікарняні запахи. Але під ними, тонким, майже невловним шлейфом, тягнувся той самий аромат. Озон і мокрий камінь. За реєстратурою сиділа літня жінка. Вона не відірвала очей від монітора, коли Кіра підійшла впритул.

— Головного лікаря Борисенка, — різко сказала Кіра, дістаючи з кишені своє посвідчення майора ДВБ. Відсторонення ще не пройшло по всіх базах, і вона збиралася цим скористатися.

Жінка повільно підняла голову. Її обличчя, вкрите глибокими зморшками, раптом розтягнулося в абсолютно симетричній, ввічливій посмішці. Це виглядало так, ніби невидимі гачки потягнули кутики її губ угору.

— Анатолій Петрович зараз на обході, — голос медреєстраторки був ідеально рівним, без жодних інтонаційних коливань. — У нас сьогодні такий спокійний день. Усі пацієнти почуваються чудово.

Кіра примружилася. Її пальці мимоволі стиснулися в кулак.

— Я почекаю його в кабінеті, — сказала вона, не чекаючи дозволу, і попрямувала коридором.

Вона йшла повз палати. Зазвичай у кризовому центрі стоїть гул. Хтось плаче, хтось сперечається з санітарами, хтось монотонно розгойдується на ліжку, скриплячи пружинами. Зараз двері палат були прочинені. Кіра зазирала всередину. Пацієнти сиділи на своїх ліжках. Хтось читав, хтось акуратно складав речі. Вони всі тримали спини ідеально прямо. І коли Кіра проходила повз, вони синхронно повертали до неї голови, посміхаючись тією самою порожньою, математичною посмішкою. У їхніх очах не було життя. Тільки чорний, глянцевий блиск.

«Вони вже тут, — пульсувало в скронях Кіри. — Інфекція розійшлася по трубах. Вона шукає найслабших. Тих, хто вже готовий здатися».

Головний лікар Борисенко, огрядний чоловік із лисиною і мішками під очима, сидів у своєму кабінеті. На відміну від пацієнтів, він виглядав живою, хоч і вкрай збентеженою людиною. Він нервово протирав окуляри краєм халата. Кіра зайшла, щільно зачинивши за собою двері, і кинула посвідчення йому на стіл.

— Майор Власова, внутрішня безпека. Що у вас тут відбувається, лікарю? — Вона сіла навпроти нього, пропалюючи його своїм фірмовим, слідчим поглядом, від якого зазвичай ламалися досвідчені корупціонери.

Борисенко здригнувся, начеппивши окуляри на ніс.

— Я... я не розумію, про що ви, пані майор. У нас планова робота.

— Не брешіть мені, — Кіра нахилилася над столом, її голос був тихим, але різав, як бритва. — Дванадцять зникнень за сорок вісім годин. Пацієнт Максим Ткаченко. Двадцять вісім років. Клінічна депресія, три спроби суїциду. Останній раз стрибнув із мосту Метро тиждень тому, переламав ноги. Поліція шукала його всю ніч із вівторка на середу. А вранці він сидів у своїй палаті. Звідки він взявся?

Лікар запітнів. Він дістав із кишені хустинку і почав промокати лоб. Його руки дрібно тремтіли.

— Це диво... медичне диво, розумієте? — голос Борисенка зірвався на нервовий шепіт. — Я працюю в психіатрії тридцять років. Я бачив, як люди гниють ізсередини роками. А тут... Вони зникають, так. Вони якось виходять із зачинених палат. А коли повертаються... вони зцілені. Повністю. Жодної тривожності. Жодних суїцидальних думок. У Ткаченка навіть зрослися кістки! Рентген показав ідеальну структуру. Це неможливо, але це факт. Вони щасливі.