Глава 22. Попіл Гранітного

Тиша, що запала в кабінеті начальника поліції Гранітного, була густішою за будь-який крик. Вона мала фізичну вагу, вона тиснула на барабанні перетинки, залишаючи після себе висотний, нудотний дзвін — фантомний відгомін того пронизливого цифрового вереску, який Дана транслювала в ефір останні пів години.

Махно розплющив очі. Його права щока була притиснута до брудного, подряпаного паркету. У роті стояв стійкий, нестерпний присмак міді та крейди. Він спробував вдихнути, і його зламані ребра миттєво відгукнулися гострим, як удар шила, болем, змусивши наркодилера видати жалюгідний, здавлений хрип. Він повільно, спираючись на здорову праву руку, підвівся на коліна. З його волосся, з плечей розтягнутої футболки сипався сірий пил. Пилом було вкрито все. Він спробував пригадати як тут опинився, але не зміг. Останнє що він пам’ятав, це як несамовито бився з кам’яними манекенами на краю кар’єру, а потім прийшла темрява.

Повітря в кабінеті нагадувало внутрішність мішка з цементом. Густа мряка висіла в тьмяному світлі єдиної вцілілої аварійної лампи. Вона осідала на перекинутому масивному столі, на металевих боках сейфа, що підпирав виламані двері, на розкиданих папках і гільзах від табельного «Макарова».

Махно простягнув руку і провів пальцями по підлозі. Це не був звичайний пил. Це була дрібна, гостра гранітна крихта, змішана зі сланцевим попелом. Вона не розмазувалася, вона дряпала шкіру.

— Дано... — прохрипів він. Горло пересохло так, ніби він ковтнув битого скла. — Радістко...

Він підняв погляд на радіостанцію. Дана сиділа в кріслі, відкинувши голову назад. Її руки безвольно звисали вздовж підлокітників. З-під брудних, просочених кров'ю бинтів на пальцях капала темна рідина, розбиваючись об сірий попіл на підлозі. Вона не ворушилася. Трансляція була вимкнена. Динаміки старої рації, не витримавши навантаження її вірусного алгоритму, просто згоріли, випускаючи тонкі цівочки їдкого диму.

Махно відчув, як серце, що і так ледь билося від крововтрати, провалилося кудись у шлунок. Він підскочив до неї, ігноруючи агонію в ногах, і схопив її за плече.

— Ей! Ей, мала, не смій! Тільки не ти!

Дана різко здригнулася. Її повіки розімкнулися. Очі, запалені, з глибокими фіолетовими тінями, подивилися на нього. У них був абсолютний, первісний жах, який повільно змінювався впізнаванням. Вона спробувала зробити вдих, і з її горла вирвався сухий, тріскучий звук — ніби хтось намагався завести двигун без масла. Її голосові зв'язки залишалися паралізованими. Копія вкрала її голос, і ця німота тепер була її персональним пеклом.

Махно полегшено видихнув, опускаючись на підлогу поруч із її кріслом.

— Жива... — прошепотів він, витираючи піт і сірий пил із чола тильним боком долоні. — Сука, я думав, ти теж скам'яніла.

Дана заперечно похитала головою. Вона підняла свої понівечені руки. Її зірвані нігті горіли вогнем, пульсуючи в такт серцебиттю. Вона вказала тремтячим, закривавленим пальцем на виламані двері кабінету. Там, де ще пів години тому ломився ідеальний двійник Семена Горбача, тепер була лише напівзруйнована барикада. Дверне полотно висіло на одній нижній петлі. Але за дверима нікого не було.

Махно, спираючись на стіну, обережно підійшов до проходу. Він дістав свій ніж, хоча лезо зараз здавалося жалюгідною зубочисткою проти того, з чим вони зіткнулися. Він зазирнув у коридор другого поверху. Світло тут теж блимало. Але те, що відкрилося його очам, змусило його завмерти. Коридор був мертвим. У прямому сенсі цього слова.

Нові поліцейські — ті ідеальні, гладкі манекени в бездоганній чорній формі, які марширували тут і готувалися їх розірвати, — зникли. Натомість уся підлога коридору була вкрита горбами.

Махно зробив крок назовні. Під його підошвою щось голосно хруснуло. Він опустив очі. Це була поліцейська форма. Ідеально чиста куртка. Але всередині неї не було тіла. З коміра, з рукавів, із штанин висипався той самий сірий, важкий гранітний пил і уламки чорного сланцю. Поруч лежав поліцейський кашкет, до половини заповнений мінеральною крихтою. Трохи далі — ще одна купа попелу, з якої стирчав гумовий кийок і чорні глянцеві очі-гальки, що тепер виглядали просто як шматки мертвого річкового каміння.

Вірус Дани спрацював. Її хаотичний, кривавий алгоритм, пропущений через радіочастоти, вклинився в ідеальну нейромережу кар'єра. Цей цифровий крик живої, травмованої людини перевантажив їхню систему. Не витримавши дисонансу, мінеральні тіла копій просто дестабілізувалися. Їхня кристалічна решітка зруйнувалася, перетворивши ідеальних солдатів заміщення на купу будівельного сміття.

— Вони розсипалися... — прошепотів Махно, і його голос луною відбився від порожніх стін дільниці. Він повернувся до Дани, яка зупинилася в дверях, тримаючись за одвірок. — Твій шум убив їх. Ти розбила їх на пісок.

Дана дивилася на сірі купи вздовж коридору. Її обличчя залишалося кам'яним, але в очах не було тріумфу. Вона розуміла те, чого Махно у своєму адреналіновому угарі ще не усвідомив. Це була не перемога. Це була лише локальна реакція.

Вона пройшла повз нього, наступаючи кросівками на залишки чиєїсь ідеальної імітації, і підійшла до вікна в кінці коридору. Дощ на вулиці закінчився. Ранкове небо було затягнуте важкими, свинцевими хмарами, які тиснули на Гранітне, перетворюючи світанок на сутінки. Місто було мертвим.

Махно підійшов і став поруч із нею. Він подивився на вулицю, і його дихання перехопило. Там, де ще вчора вирувало життя, хай і жалюгідне, депресивне, але людське, тепер панувала абсолютна тиша. Жодна машина не їхала дорогою. Жодне вікно у п'ятиповерхівках навпроти не світилося. Але найстрашнішим було те, що лежало на тротуарах. Сірі горби. Десятки, сотні куп попелу і сланцю. Біля автобусної зупинки, на пішохідному переході, біля входу в продуктовий магазин. Форма комунальників, куртки підлітків, пальта пенсіонерів — усе це лежало на мокрому асфальті, виплюнувши зі своїх надр кам'яну крихту. Копії, які патрулювали місто, розсипалися разом із тими, що були у відділку.