Глава 21. Нульовий кілометр

Краплі важкого, холодного київського дощу били по товстому склу кабінету на п'ятому поверсі Головного управління Національної поліції. Вони розтікалися кривими, тремтячими доріжками, розмиваючи неонові вогні нічного міста. Кіра Власова сиділа в напівтемряві, притиснувшись лобом до холодного вікна. Червоні та сині відблиски мигалок патрульних машин, що проїжджали внизу по Володимирській, відбивалися на склі, створюючи ілюзію пульсуючої, тривожної крові в бетонних венах мегаполіса.

Кіра заплющила очі і зробила глибокий вдих. Її легені наповнилися звичним, затхлим повітрям управління — сумішшю дешевої розчинної кави, застарілого тютюнового диму, що в'ївся в штукатурку ще з дев'яностих, і того специфічного, кислого запаху людського страху та брехні, яким завжди тхне від стін Департаменту внутрішньої безпеки.

Вона була майором. У свої тридцять чотири роки Кіра бачила стільки поліцейського бруду, корупції, зламаних доль і прихованих злочинів, що її внутрішній моральний компас давно перестав вказувати на «добро» і «зло». Він вказував лише на ступінь гниття. Вона звикла до того, що люди — це складні, недосконалі, слабкі створення. Вона навчилася читати їхні вади за мікрорухами: як тремтить мізинець у хабарника, як бігають очі в опера, що прикриває інформатора, як пітніє над губою у тих, хто б'є затриманих.

Кіра відсторонилася від скла і подивилася на тоненьку картонну папку, що лежала на її робочому столі в колі світла від настільної лампи.

«С. А. Горбач. Старший слідчий. Місто Гранітне».

Зв'язок із Гранітним зник дванадцять годин тому. Повністю. Жоден стаціонарний телефон не відповідав, мобільні вишки видавали білий шум, а екіпаж патрульної поліції, відправлений з області на перевірку, просто не повернувся і перестав виходити в ефір. Керівництво списало все на масштабну аварію на електростанції та пошкодження оптоволокна через бурю. Але інтуїція Кіри, загострена роками полювання на «перевертнів у погонах», волала про інше.

І ось, двадцять хвилин тому, черговий доповів: з Гранітного прибув офіцер. Слідчий Горбач. Привіз термінові матеріали щодо відсутності зв'язку. Кіра відкрила особову справу, яку встигла витягнути з бази. Вона провела пальцем по рядках. П'ятнадцять доган. Три службові розслідування щодо перевищення повноважень. Задокументований, хоч і прихований керівництвом, хронічний алкоголізм. Смерть сина п'ять років тому. Розлучення. Нещодавній зрив.

Це був портрет абсолютно зламаної людини. Ходячого мерця, який тримається на службі лише завдяки старим зв'язкам і дефіциту кадрів у провінції. Кіра очікувала побачити пом'ятого, червонопикого, знервованого чоловіка з перегаром, який намагатиметься виправдати колапс у своєму райвідділі.

У двері постукали. Стук був дивним. Не поліцейським, не вимогливим. Три ідеально рівні, ритмічні удари кісточками пальців. Секунда в секунду.

— Заходьте, — різко кинула Кіра, закриваючи папку і випрямляючи спину. Вона включила свій звичний режим крижаного слідчого ДВБ.

Двері повільно відчинилися. Чоловік, який переступив поріг її кабінету, змусив Кіру на долю секунди затримати подих. Мозок відмовився поєднувати фотографію з особової справи і те, що стояло перед нею. Це був Горбач. Ті самі риси обличчя, та сама статура. Але на цьому схожість закінчувалася. Перед нею стояв ідеальний поліцейський. Його форма була не просто чистою — вона виглядала так, ніби її щойно зняли з манекена в елітному ательє. Жодної складочки, жодної пилинки на темній тканині. Краватка зав'язана з математичною точністю, комірець сорочки білосніжний, аж різав очі.

Але найгіршим було обличчя. Шкіра Горбача, яка мала б бути вкритою капілярною сіткою від багаторічного пияцтва, виглядала матовою, блідою і абсолютно гладкою. На ній не було жодної зморшки на лобі, жодних мішків під очима. Він був поголений настільки бездоганно, що здавалося, ніби щетина на цьому обличчі взагалі ніколи не росла.

Кіра відчула, як волоски на її руках стають дибки. Це був не страх перед начальством чи небезпечним злочинцем. Це був первісний, біологічний жах, який виникає у тварини, коли вона бачить щось, що майстерно імітує її вид, але ним не є.

— Бажаю здоров'я, пані майор, — сказав Горбач.

Його голос. Він був глибоким, грудним, ідеально модульованим. У ньому не було хрипоти курця, не було втомлених інтонацій. Він звучав як студійний запис, пропущений через дорогий еквалайзер.

— Сідайте, Горбач, — Кіра вказала на стілець для відвідувачів, намагаючись, щоб її власний голос не здригнувся.

Він підійшов до столу. Його кроки були абсолютно безшумними. Важкі поліцейські берці торкалися старого лінолеуму без звичного скрипу чи гуркоту. Він опустився на стілець, тримаючи спину ідеально прямо. Жодного зайвого руху. Жодного совання на місці.

Кіра дивилася на нього впритул. Вона чекала, поки він моргне. Люди кліпають очима кожні кілька секунд. Особливо коли нервують на допиті в ДВБ. Він не кліпав. Його очі дивилися на неї з абсолютною, незворушною порожнечею. І запах. Кіра принюхалася, намагаючись непомітно втягнути повітря. Від нього не пахло дорогою туалетною водою чи милом. Від нього взагалі не пахло людиною. Натомість кабінет почав наповнюватися холодним, металевим ароматом озону, ніби після розряду блискавки, змішаним із ледь вловним запахом мокрого каменю.

— Що в Гранітному? — різко запитала вона, відкриваючи блокнот. — Чому місто поза зоною досяжності? Де начальник вашого відділу?