Глава 20. Блики на склі

Дощ лупив по обличчю з жорстокістю, на яку здатна лише пізня осінь. Краплі були холодними, як дрібний свинцевий шріт, вони засліплювали очі і змивали з підборіддя солоний присмак крові. Семен Горбач важко, з хрипом втягував у себе повітря, спираючись плечем на чорний, мокрий стовбур сосни. Його права рука, перев'язана брудним бинтом, перетворилася на один суцільний згусток пульсуючого, сліпучого болю. Але він тримався за цей біль. Він плекав його. Це був його єдиний щит проти гіпнотичної, мертвої ідеальності, яка поглинала його місто.

Важкий брезентовий рюкзак, набитий радянськими тротиловими шашками зі збройової кімнати відділку, відтягував плечі до оніміння. Поруч, спираючись на дерева, стояв Махно. Наркодилер виглядав як живий мрець: шкіра набула кольору старого пергаменту, з прокушеної губи стікала тонка червона цівка, а його ліва рука просто висіла вздовж тулуба, марна і понівечена. Але в його диких, розширених очах горів такий первісний, неконтрольований вогонь хаосу, що Семен мимоволі відчув повагу до цього вуличного щура. Махно не здався. Його бруд виявився міцнішим за їхній граніт.

— Готовий? — прохрипів Семен, відриваючись від дерева.

Махно лише вищирив жовті зуби в божевільній посмішці і міцніше перехопив свій ніж. Вони зробили останні кілька десятків кроків крізь густий чагарник і вийшли на край урвища.

Північний кар'єр простягався перед ними колосальною, відкритою раною в земній корі. Зазвичай тут панувала абсолютна, непроглядна темрява, але зараз вода не була чорною. Вона випромінювала зсередини хворобливе, блідо-жовте світіння, яке пробивалося крізь товщу води, ніби гігантський гнійник, що от-от мав луснути. Це світло не давало тіней. Воно робило все навколо пласким, штучним, мертвим. Повітря тут було настільки густим від запаху озону та річкової гнилі, що кожен вдих вимагав зусилля.

Семен підійшов до самого краю гранітного карнизу. Під його черевиками посипалася дрібна сіра крихта. Він подивився вниз, і завмер.

На стрімких схилах кар'єра, чіпляючись за каміння довгими, безсуглобовими пальцями, повзли вони. Тисячі сірих, безликих фігур. Ті самі заготовки, які він бачив у своєму сні. Вони піднімалися з жовтої води абсолютно безшумно. Вони йшли на трансляцію Дани. Вірусний код дівчини, що зараз вив із міських гучномовців та поліцейських рацій, розривав їхню мережу, змушував їхні кам'яні мізки плавитися, але ядро аномалії кинуло всі свої резерви, щоб знищити джерело перешкод.

— Твою мать... — прошепотів Махно, зазираючи вниз. Його голос тремтів, але не від страху, а від якогось похмурого, фатального захвату. — Скільки ж їх тут... Весь район можна замінити.

— Вони не пройдуть, — жорстко відрізав Семен. Він скинув рюкзак на мокре каміння. — Ядро там, на дні. Під старою бетонною пломбою. Якщо я закладу тротил прямо тут, на головному розломі скелі, вибух обвалить тисячі тонн породи. Це поховає їх. Запечатає тріщину.

Він дістав шашки, почав швидко, не звертаючи уваги на агонію в пальцях, зв'язувати їх детонуючим шнуром. Кожен його рух був точним, відпрацьованим. Це була його робота. Його спокута. За Артема. За Олю. За Дениса і тисячі інших, хто не зміг утримати свій біль.

Знизу почувся шурхіт. Перші сірі фігури дісталися карнизу. Вони піднімали свої гладкі, позбавлені рис обличчя. У жовтому світлі Семен бачив, як на їхній шкірі формуються очі. Абсолютно чорні, глянцеві гальки. Одна з фігур, одягнена в залишки розірваного поліцейського мундира, рвонула до Семена.

Махно став між ними. Наркодилер заричав — це був звук дикого звіра, що захищає свою територію. Він кинувся вперед і з усього розмаху ввігнав лезо ножа прямо в шию істоти. Ніж увійшов у сіру масу з глухим хрускотом сланцю. Істота навіть не здригнулася, вона підняла свою важку руку і вдарила Махна в груди.

Пролунав тріск ребер. Махно відлетів на кілька метрів, впав на каміння, випльовуючи кров.

— Ромо! — крикнув Семен, кидаючи останню шашку і вихоплюючи пістолет.

— Роби свою справу, мент! — прохрипів Махно, хитаючись, піднімаючись на ноги. Він виплюнув на землю червоний згусток і знову кинувся на манекенів, розмахуючи ножем. — Я їхнє ідеальне лайно на нуль помножу! Я бруд! Я живий! Жеріть мене, тварюки!

Наркодилер прийняв свій останній бій, свідомо ставши живим щитом, дозволяючи своєму хаосу, своєму болю перекрити їхню стерильну гармонію. Він бив, кусав, роздирав їхню сіру плоть, і щоразу, коли вони торкалися його, їхні руки плавилися від концентрації його первісного, людського божевілля.

Семен відвернувся. У нього були секунди. Він вставив капсуль-детонатор у центральну шашку, розмотав шнур запалу, відступаючи на кілька кроків назад, до вузького перешийка.

— Ромо, відходь! — закричав він, тримаючи в руках запальничку.

Але Махно вже не чув. Його тіло було поховане під десятками сірих фігур, але навіть звідти, з-під цієї мінеральної маси, лунав його істеричний, переможний сміх. Він помер так, як і жив — абсолютно неправильно, абсолютно неідеально.

Семен чиркнув коліщатком запальнички. Вогник лизнув шнур. Той зашипів, випльовуючи іскри, і побіг до рюкзака. Горбач побіг назад, подалі від краю. Він впав на землю, закриваючи голову руками, відкривши рот, щоб вибухова хвиля не розірвала барабанні перетинки.

Земля піднялася дибки. Гуркіт був таким, ніби розкололося саме небо. Яскраво-помаранчевий спалах на мить затьмарив жовте світіння кар'єра. Ударна хвиля пройшлася по лісу, ламаючи сосни, як сірники. Сотні тонн граніту, розірвані вибухом, з оглушливим ревом полетіли вниз, у прірву. Каміння давило, трощило сірі фігури, стираючи їх на пил.