Глава 19. Барикада

Важкі дубові двері кабінету начальника поліції зачинилися з глухим, монументальним гуркотом, відрізаючи їх від коридору, що вже наповнювався тихим, монотонним шелестом чужих кроків. Семен навалився на них спиною, відчуваючи, як метал масивного замка холодить розпечену, спітнілу шкіру крізь мокру сорочку.

— Шафу! — прохрипів він, хапаючи ротом повітря. Смак крові та гранітного пилу осів на язиці густим шаром. — Махно, сунь сюди цей чортів сейф! Дано, стіл! Усе, що є в кабінеті, до дверей!

Махно, блідий як крейда, з чийого розірваного передпліччя на старий радянський паркет капала темна кров, вишкірився в божевільній, істеричній посмішці. Він уперся здоровим плечем у вогнетривкий металевий сейф, що стояв у кутку. Жили на його шиї надулися, перетворюючись на товсті сині канати.

— Давай, поїхали, залізяко! — заричав він, ігноруючи біль, який прошивав його тіло.

Сейф зі скреготом зрушив із місця, залишаючи на лакованому паркеті глибокі борозни. Дана, чиї руки були перебинтовані брудними ганчірками, навалилася на масивний дубовий стіл. Її дихання виривалося з горла сиплими, німими поштовхами. Вона не могла кричати, не могла видати жодного звуку, але вся її лють, весь тваринний страх, перекований на абсолютну ненависть, зараз перейшли в м'язи.

Разом, упираючись закривавленими пальцями, розбиваючи коліна, вони зсунули меблі. Сейф із гуркотом врізався у дверне полотно. Стіл підпер його з іншого боку. Зверху полетіли стільці, стоси папок, важка металева вішалка. Барикада росла, перетворюючись на хаотичну гору бруду, дерева і металу. Коли останній стілець ліг на вершину цієї конструкції, всі троє знесилено сповзли на підлогу.

Кабінет начальника поліції був просторим, з решітками на вікнах і важкими, пильними портьєрами. Під стелею тьмяно горіла одна вціліла лампочка — енергія в будівлі вже працювала з перебоями, підкоряючись змінам у магнітному полі міста.

Семен витягнув ноги, відчуваючи, як пульсує прокушена долоня. Він подивився на своїх супутників. Троє живих мерців. Махно сидів, притиснувши коліна до грудей і розхитуючись, його очі гарячково бігали по кімнаті. Дана привалилася спиною до стіни. На її щоці запікся бруд, губи були покусані до крові.

— У нас мало часу, — важко видихнув Горбач, піднімаючись на ноги. Він підійшов до кута кабінету, де на окремій тумбі стояла радіостанція. Стара, але потужна база, підключена до зовнішніх вишок зв'язку, що стояли на даху відділку. — Аномалія глушить мобілки, але ця штука працює на низьких частотах і має власне підсилення.

Він обернувся до Дани.

— Твій код. Та кора.

Дівчина миттєво підвелася. Вона розстебнула блискавку своєї порваної вітрівки і тремтячими, понівеченими пальцями дістала шматок соснової кори. Темні, засохлі борозни крові утворювали на ній химерний, геометричний візерунок. Це був алгоритм заміщення. Той самий пульс, на якому кар'єр будував свою мережу, перехоплюючи свідомість і голос живих людей.

Дана сіла за пульт радіостанції. Її пальці лягли на пластикові тумблери. Вона скривилася від болю — зірвані нігті не давали торкатися предметів без агонії. Але її очі залишалися холодними і сфокусованими. Вона подивилася на панель із десятками кнопок і налаштувань частот. Її мозок, звиклий працювати з аудіопрограмами, подкастами і звуковими доріжками, почав перекладати візуальний код у радіохвилі. Лінія. Точка. Кут. Вона почала крутити ручки осцилятора, підлаштовуючи амплітуду. З динаміка радіостанції вирвався різкий, пронизливий писк, який змінився густим, вібруючим білим шумом.

— Що вона робить? — прохрипів Махно, підповзаючи ближче і дістаючи свій ніж. Він крутив його в руці, звук металу заспокоював його розхитані нерви.

— Вона створює вірус, — відповів Семен, перевіряючи патрони у двох запасних обоймах. — Ця їхня система... вона шукає ідеальну гармонію. Вона вирівнює нас. А Дана зараз намагається згодувати їй чистий, неструктурований хаос на їхній же частоті. Якщо ми пустимо це через міські гучномовці і поліцейські хвилі... можливо, ми розірвемо зв'язок між манекенами і дном кар'єра.

Раптом світло в кабінеті блимнуло і повністю згасло. Аварійні червоні лампи над дверима загорілися тьмяним, кривавим світлом. Кімната занурилася у глибокі, рухливі тіні. І разом із темрявою прийшов запах. Він просочувався крізь щілини під дверима, крізь вентиляційну решітку. Густий, нудотний сморід озону, формаліну та річкової гнилі. Запах, який приносив із собою холод. Холод не атмосферний, а мінеральний, мертвий, що проникав прямо під шкіру, уповільнюючи рух крові у венах.

Туп. Туп. Туп.

Кроки в коридорі зупинилися. За дверима їх було багато. Дуже багато. Семен не чув дихання, не чув шурхоту одягу чи перемовлянь, які завжди супроводжують групу людей. Тільки ідеальна, вакуумна тиша, в якій відчувалася присутність десятків бездушних статуй. Вони чекали.

Дана завмерла над радіостанцією, її пальці зависли над тумблерами. Махно зціпив зуби, його очі розширилися в темряві, наливаючись кров'ю.

З іншого боку барикади, прямо по дубовому полотну дверей, пролунав стукіт. Це не був удар поліцейського тарана. Це не були крики спецназу. Це був ввічливий, спокійний, розмірений стукіт. Три рівні удари кісточками пальців по дереву.

— Відчиніть, будь ласка, — пролунав голос.

Семен відчув, як крижані лещата стискають його нутрощі. Цей голос... Він належав не новому поліцейському. Він належав не безликому манекену. Це був голос Артема. Його сина. Чистий, дитячий, дзвінкий. Той самий голос, який він чув на краю кар'єра. Але тепер у ньому була якась нова, жахлива впевненість.