Глава 18. Світло з дна

Ніч над Гранітним здавалася нескінченною, але зараз ця темрява набула нового, ще більш зловісного відтінку. Дощ, який не припинявся ні на хвилину, сіявся крізь повітря дрібною, крижаною мрякою, але Семен Горбач його майже не відчував. Він залишив Дану та Махна в поліцейському відділку, наказавши їм забарикадуватися в кабінеті начальника, підключити радіостанцію і готувати трансляцію того кривавого коду, який дівчина видряпала на шматку кори. Він сказав їм, що йому потрібно розвідати територію, знайти старий склад вибухівки, про який згадувалося в архівних документах. Але в глибині душі він знав правду: він мусив піти туди сам. Він мусив подивитися в очі тому, що вбивало його місто.

Його стара «Шкода» залишилася за пів кілометра звідси, загрузнувши в мішанині бруду та гранітного відсіву. Далі Семен ішов пішки. Його кроки були важкими, кожний рух віддавався тупим болем у розірваній правій руці та забитих м'язах, але він уперто просувався крізь густий ліс, туди, де між чорними стовбурами сосен пробивалося світло.

Це не було світло місяця чи далеких міських ліхтарів. Це було блідо-жовте, хворобливе світіння, яке пульсувало, немов гігантське серце, зарите глибоко під землею. Воно розливалося в тумані, забарвлюючи краплі дощу в колір старої, пожовклої кістки. Повітря тут стало настільки густим і насиченим запахом озону та річкової гнилі, що кожен вдих вимагав зусиль.

Коли дерева розступилися, Семен вийшов на край урвища. Північний кар'єр простягався перед ним величезною, моторошною чашею. Зазвичай чорна і непроглядна, зараз вода в кар'єрі світилася тим самим блідо-жовтим світлом. Вона випромінювала його зсередини, з найглибших своїх впадин, там, де, за документами з 1986 року, знаходився тріснутий бетонний саркофаг. Світло було нерівномірним, воно перекочувалося під поверхнею масивними, повільними хвилями, ніби гігантський підводний організм перевертався уві сні.

Вода більше не здавалася водою. Вона нагадувала густу, ртутну масу, в якій плавали тисячі дрібних, темних згустків. Семен підійшов до самого краю обриву, де сланцеві плити утворювали природний карниз над тридцятиметровою прірвою. Його черевики хрускотіли по мокрому каменю. Він дивився вниз, на це джерело ідеального кошмару, відчуваючи, як первісний, тваринний страх паралізує його волю.

У цьому жовтому мареві він бачив те, що ховалося під поверхнею. На глибині, у товщі світної рідини, стояли сотні... тисячі фігур. Вони не плавали. Вони стояли ідеально рівними рядами, обличчям догори, чекаючи свого часу. Їхні очі, ще заплющені, були готовими відкритися і поглинути цей світ. Це була армія манекенів, виліплених із бруду та людського горя, яка чекала лише одного — щоб мешканці Гранітного самі здалися і віддали їм свої місця.

Семен стояв на краю, важко спираючись рукою на камінь. Холодний вітер тріпав його мокру куртку. Він витягнув із-за пояса пістолет, хоча розумів усю його жалюгідну безпорадність перед цим масштабним, планетарним злом. Він прийшов сюди шукати вибухівку, шукати спосіб обвалити стіни кар'єра, але тепер, дивлячись на цю колосальну фабрику заміщення, він відчув нищівний розпач. Людина не може застрелити океан. Людина не може заарештувати землю.

І раптом, крізь шум вітру та глухе, утробне пульсування води, пролунав звук, який змусив серце Горбача зупинитися.

— Тату.

Голос був тихим, але він прорізав простір з абсолютною, кристальною чіткістю. Він не мав луни. Він прозвучав так близько, ніби хтось стояв на відстані витягнутої руки.

Семен різко обернувся, піднімаючи зброю. Його палець ліг на спусковий гачок. Метрах за десять від нього, на іншому боці скелястого виступу, сидів хлопчик. Він сидів на самому краю обриву, безтурботно звісивши ноги в прірву, прямо над блідо-жовтою світною водою. Семен відчув, як пістолет у його руці стає нестерпно важким. Його коліна підігнулися, і він ледве втримав рівновагу.

Це був Артем. Його син. На ньому була та сама синя футболка із зображенням мультяшної машинки і короткі шорти — той самий одяг, у якому він був у день своєї смерті п'ять років тому. Але, незважаючи на зливу, яка щойно вщухла, і мокрий туман, хлопчик був абсолютно сухим. Його світле волосся ідеально лежало на лобі, шкіра здавалася гладкою, як найдорожча порцеляна, і вона ледь помітно відбивала те саме блідо-жовте світло, що піднімалося з дна кар'єра.

— Артемку... — видихнув Семен. Це було не слово, це був здавлений стогін людини, якій живцем розрізають грудну клітку.

Хлопчик повернув до нього голову і посміхнувся. Це була ідеальна, симетрична посмішка. У ній не було дитячої безпосередності, не було тієї кривої ямочки на лівій щоці, яку Семен так любив. Це була посмішка математичної формули, яка розрахувала ідеальне вираження радості. Його очі... вони більше не були блакитними. Вони були абсолютно чорними, глянцевими, як дві відполіровані річкові гальки.

— Привіт, тату, — сказав Артем тим самим дзвінким, глибоким голосом. Він не кліпав. Його груди не піднімалися від дихання. — Чому ти стоїш так далеко? Підійди до мене.

Семен зробив крок. Інстинкт батька, розірваного роками горя, штовхав його вперед, долаючи будь-який раціональний страх. Він хотів торкнутися його. Він хотів обійняти його. Навіть розуміючи, що це лише мінеральна імітація, створена стародавньою пліснявою, його зламана психіка кричала про порятунок. Але поліцейський інстинкт змусив його зупинитися. Він згадав Олю. Згадав, як ця істота прийшла до неї, імітуючи голод, імітуючи потребу в материнському теплі, щоб зламати її захист.