Глава 14. Тріщина в стіні дільниці

Важкий металевий засув клацнув із глухим, остаточним звуком, відрізаючи кабінет номер триста два від решти поліцейського відділку. Семен Горбач двічі повернув ключ у замку, витягнув його і поклав у кишеню куртки. Він притиснувся спітнілим лобом до холодного, пофарбованого коричневою оліфою дерева дверей і завмер, намагаючись вирівняти дихання.

Його легені працювали з надривом, втягуючи сперте повітря кабінету. Під носом усе ще запеклася кров після тієї колективної галюцинації про гігантський підземний цех. Руки тремтіли дрібним, неконтрольованим дрожем. За дверима, у довгому коридорі дільниці, панувала тиша, але це була неправильна тиша. Вона була занадто щільною. Не було чути звичного клацання клавіатур, приглушених матюків чергового, рипіння стільців. Відділок Гранітного повільно, але невідворотно занурювався в ідеальний, мертвий спокій.

Семен відштовхнувся від дверей і, хитаючись, підійшов до свого робочого столу. Він з гуркотом кинув на стільницю табельний «Макаров», запасну обойму і важко опустився в крісло. Пружини жалібно скрипнули.

Він обвів поглядом свій кабінет. Це місце роками було його єдиним справжнім притулком. Тут, серед стосів нерозкритих справ, старих чашок із засохлими слідами кави та попільничок, повних недопалків, він ховався від порожнечі власної квартири. Тут він міг бути просто слідчим Горбачем, цинічним механізмом із пошуку злочинців, а не батьком, який дозволив своєму синові потонути. Але тепер безпечних місць не залишилося. Світло старої люмінесцентної лампи під стелею раптом замиготіло, видаючи дратівливе, високе дзижчання. Семен підняв очі. Його погляд зупинився на протилежній стіні.

Стіна була обклеєна дешевими шпалерами, які місцями повідставали. Скільки він себе пам'ятав у цьому кабінеті, там завжди була тріщина. Звичайний дефект старого фундаменту будівлі, лінія, що тягнулася від плінтуса до середини стіни, нагадуючи криву блискавку. Вона ніколи не привертала його уваги.

Зараз тріщина змінилася. Семен відчув, як волоски на руках стають дибки. Він подався вперед, вчепившись руками в підлокітники крісла. Тріщина стала значно ширшою. Шпалери навколо неї не просто відклеїлися — вони розірвалися, краї паперу загорнулися назовні, ніби краї свіжої, глибокої рани на тілі будівлі. З-під них виднілася не сіра штукатурка і не цегла. Там була абсолютна, непроглядна темрява.

Хррруп. Звук був тихим, але в тиші кабінету він пролунав оглушливо. Це був звук цементу, що кришиться під неймовірним тиском. На очах у Семена чорний розлом просунувся ще на кілька сантиметрів угору, розриваючи стіну з болісним, майже живим стогоном.

Горбач повільно потягнувся до пістолета на столі. Його пальці обхопили холодне руків'я. Він не знав, чи зможе зброя зупинити те, що ламало закони фізики, але відчуття металу в руці було його єдиним якорем.

З глибини розширеної тріщини почулося ледь помітне хлюпання. На край розлому, там, де папір стикався з темрявою, виповзла велика, важка крапля. Вона не була прозорою. Вона мала колір старого свинцю. Крапля набухла, затремтіла і зірвалася вниз, ударившись об старий паркет.

Ляп. За нею з'явилася друга. Третя. З тріщини почала сочитися темна, масляниста рідина. Вона витікала повільно, густо, як кров із пробитої артерії велетенського звіра. Рідина стікала по шпалерах, залишаючи за собою блискучий, слизький слід, і збиралася в калюжу біля плінтуса. Вона не вбиралася в дерево паркету. Вона лежала на ньому опуклою лінзою, пульсуючи в такт мерехтінню лампи.

І тоді Семен відчув запах. Він інстинктивно затамував подих, очікуючи удару того самого смороду озону і річкової гнилі, який супроводжував появу двійників. Він згрупувався, готуючи свою свідомість до захисту. Але запах був іншим.

Він прокрався в його ніздрі м'яко, підступно. Це не був запах мертвої води. Це був густий, пильний аромат розігрітого на сонці велюру, змішаний із легким шлейфом бензину, старого машинного масла і... дешевого картонного ароматизатора з запахом «Яблука». Це був запах його старого сімейного авто. Темно-синього «Форда Сієрри», який він продав за копійки через місяць після похорону Артема, бо не міг навіть дивитися на нього.

Семен завмер. Пістолет у його руці опустився. Запах ударив по його свідомості потужніше за будь-який галюциноген. Він обійшов поліцейську броню, він проігнорував його ненависть і вдарив прямо в центр пам'яті, туди, де зберігалися найсвітліші, найболючіші спогади.

Темна рідина на підлозі почала рухатися. Вона перетворилася на тонкий струмок, який поповз по паркету в бік його столу. Вона рухалася всупереч гравітації, цілеспрямовано шукаючи тепло його тіла.

«Сьомо...» Голос пролунав не з тріщини. Він зазвучав прямо в його голові, викликаний цим запахом. Це був голос Олі. Але не тієї істеричної, зламаної жінки, яку він бачив сьогодні вранці. Це був її голос п'ятирічної давнини. М'який, трохи втомлений від спеки, але щасливий. «Сьомо, включи кондиціонер, дитина зараз спечеться на задньому сидінні.»

Кабінет навколо Семена почав танути. Стіни з документами, сейф, решітки на вікнах — усе це розмивалося, замінюючись іншою реальністю. Він більше не сидів у жорсткому офісному кріслі. Під ним було м'яке, продавлене велюрове сидіння «Форда». Його руки стискали не пістолет, а нагріте сонцем пластикове кермо. Він бачив перед собою сіру стрічку шосе, що вібрувало від серпневої спеки. Запах автомобіля став абсолютно реальним. Він відчував, як картонне яблучко, що висить на дзеркалі заднього виду, б'ється об скло на вибоїнах.