Глава 13. Нігті в бруді

Ліс навколо Північного кар’єра завжди мав погану славу, але тієї ночі він перетворився на місце, яке не підкорялося законам земної біології. Чорні, вологі стовбури сосен стояли занадто рівно, ніби їх виміряли велетенським транспортиром. Під ногами не було звичного шелесту опалої хвої чи тріску сухих гілок. Ґрунт перетворився на в'язку, губчасту масу, яка неохоче, з глухим чавканням відпускала підошви старих кросівок Махна при кожному кроці.

Він ішов, похитуючись, мов п'яний, хоча в його крові зараз палав лише чистий, концентрований адреналін, змішаний із первозданним жахом. Його ліва рука, обмотана брудною ганчіркою, пульсувала в такт серцебиттю. Біль був пекучим, яскравим, він прошивав нерви від розірваної долоні до самого плеча. І Махно плекав цей біль. Він зосередився на ньому. Поки йому боліло, поки він відчував, як гаряча кров сочиться крізь тканину і крапає на крижану землю, він знав, що залишається людиною. Бракованим, поламаним шматком м'яса, який ця ідеальна гранітна система не змогла перетравити.

Повітря було важким. Воно пахло озоном, наче після сильної грози, і старим, застояним річковим мулом. Десь попереду, крізь частокіл дерев, пробивалося слабке, нудотно-жовте світіння. Вода в кар'єрі фосфоресціювала, випромінюючи це хворобливе світло, яке не давало тіней.

Махно зупинився, спираючись здоровою рукою на стовбур дерева. Його легені горіли. Він прислухався. Ліс мовчав. Жодного крику нічного птаха, жодного шарудіння дрібного звіра. Всі нормальні істоти покинули це місце, поступившись територією чомусь іншому. Чомусь, що дихало в такт із землею.

Раптом тишу розрізав звук. Він не був гучним, але в цьому абсолютному, мертвому вакуумі він пролунав як постріл.

Шррр... Шррр... Шррр...

Звук був циклічним, але не ідеальним. У ньому не було тієї математичної, бездушної точності, з якою рухалися безликі фігури в їхньому спільному кошмарі про сіру кімнату. Він був рваним, відчайдушним. Це був звук тертя. Звук того, як щось тверде і крихке з силою шкребе по грубій корі.

Махно миттєво підібрався. Його права рука пірнула в кишеню і стиснула руків'я ножа-метелика. Клац. Лезо вискочило назовні, тьмяно блиснувши у жовтому світлі. Він пригнувся і, намагаючись ступати якомога тихіше, рушив на звук.

Десять кроків. Двадцять. З-за масивного стовбура поваленого дуба, що перегородив стежку, він побачив силует. Людина. Не сіра, безлика заготовка. Не ідеальний двійник із матовою шкірою та прямою спиною. Це була фігура, яка згорбилася, зсутулилася, і все її тіло билося в дрібному, конвульсивному тремтінні.

Махно підкрався ближче, ховаючись за сосною. Жовте світло з кар'єра падало прямо на обличчя людини. Це була дівчина. Дана. Та сама зухвала блогерка, яку він бачив у своєму мізколомному сні, коли вони втрьох стояли посеред цеху з виробництва манекенів. Тоді вона кричала і билася в істериці, рятуючи свій розум від асиміляції. Але зараз вона не кричала. Вона стояла впритул до широкого стовбура старої сосни. Її порвана вітрівка наскрізь промокла, волосся злиплося від бруду і дощу, прилипнувши до блідих, запалих щік. Вона виглядала як дика тварина, загнана в пастку. Але наймоторошнішим було те, що вона робила.

Дана гарячково, з якою нелюдською силою шкрябала кору дерева обома руками. Її тонкі, знівечені пальці впивалися в жорстку деревину. Шррр... Шррр... Махно бачив, як ламаються її нігті. Він бачив темні, криваві смуги, що залишалися на стовбурі після кожного її руху. Вона роздирала свої руки в м'ясо, здирала шкіру з подушечок пальців, забиваючи під залишки нігтьових пластин бруд, соснову смолу і тирсу. Але вона не зупинялася.

Вона не просто дерла кору в паніці. Її рухи мали систему. Махно, примружившись, вдивився в те, що вона залишала на дереві. Вона видряпувала глибокі борозни. Короткі штрихи, довгі лінії, кути, які перетиналися під дивними градусами. Це не були літери чи слова. Це були складні, геометрично правильні символи, які здалеку нагадували химерні старовинні руни або шматки якогось невідомого програмного коду.

— Ей, — хрипко покликав Махно, не виходячи з укриття. Він тримав ніж напоготові. У цьому лісі більше не можна було вірити очам.

Дана миттєво завмерла. Її плечі напружилися. Вона повільно, як зламаний механізм, повернула голову на його голос. Махно відчув, як у нього всередині все обірвалося.

Очі Дани. Вони не були чорними і глянцевими. Вони були людськими, з розширеними від жаху зіницями, червоними капілярами і блиском непролитих сліз. Це була вона. Справжня. Але її обличчя було спотворене неймовірним, фізіологічним болем. Вона відкрила рот. Її губи, потріскані й сині від холоду, судомно завовтузилися. Вона зробила глибокий, рваний вдих, її грудна клітка високо піднялася, шийні сухожилля напружилися так, що здавалося, ніби вони зараз луснуть. Вона намагалася закричати. Або сказати щось. Намагалася попередити його. Але з її горла не вирвалося жодного звуку. Абсолютна, вакуумна тиша. Навіть сипіння повітря не було чути. Її голосові зв'язки були паралізовані. Німота. Копія вкрала її голос. Її цифрову ідентичність, її зброю, те, чим вона заробляла на життя і чим тримала зв'язок зі світом, було вирізано і привласнено ідеальною системою.

Махно опустив ніж. Він вийшов із-за дерева, тримаючи руки так, щоб вона їх бачила.

— Тише, мала. Тише, — заговорив він швидко, його голос, зазвичай грубий і нахабний, зараз звучав майже лагідно. — Це я. Рома. Махно. Ми з тобою там... у тій кімнаті... разом були. Я живий. Я бракований. Як і ти.